Продовження 6 частини. Початок дивіться, будь ласка, 5 частина

Проблема доступності для інвалідів як щодо приміщень, де знаходяться медико-соціальні експертні комісії, так і щодо інших приміщень 
Медико-соціальні експертні комісії проводять огляд (повторний огляд) осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, за місцем їх проживання або лікування, у тому числі за місцем тимчасового проживання у закладах соціального захисту для бездомних громадян та центрах соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров’я після пред’явлення паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу. 
У разі коли особа, що звертається для встановлення інвалідності, не може з’явитися до комісії за станом здоров’я згідно з висновком лікарсько-консультативної комісії лікувально-профілактичного закладу, огляд проводиться вдома, у тому числі за місцем проживання у стаціонарних установах для інвалідів та людей похилого віку, установах тимчасового проживання у закладах соціального захисту для бездомних громадян та центрах соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, або в стаціонарі, де вона перебуває на лікуванні. В окремих випадках, зокрема, коли особа, що звертається для встановлення інвалідності, проживає у віддаленій, важкодоступній місцевості, члени комісії можуть приймати рішення за її згодою заочно на підставі поданих документів. 
Варто зазначити, що на практиці нерідко виникають проблеми із застосуванням вищезазначеного положення. Зокрема, першою проблемою є відсутність фінансування з боку держави на проведення виїзних оглядів, а саме не виділяються кошти на пальне для автомобільного транспорту, відсутність такого транспорту загалом тощо. 
Другою проблемою є, очевидно, небажання самих комісій (їх окремих представників) здійснювати виїзди за межі лікарень. Натомість громадяни, які нерідко страждають на захворювання, що фактично унеможливлюють можливість прибуття в лікарню для огляду, не можуть самотужки або навіть із сторонньою допомогою добратися до лікарів на огляд. Іншою проблемою є відсутність належного доступу для інвалідів (інвалідів-візочників, інвалідів з іншими фізичними вадами) до приміщень, в яких діють медико-соціальні експертні комісії. Зокрема, зазвичай вони знаходяться на другому-третьому поверсі лікарень (інших медичних закладів), в яких немає ліфтів або є ліфт, в який інвалідський візок не поміститься, а круті сходи є зовсім не пристосовані для підняття по них інвалідів. 
Зрештою, як добратися до кабінету МСЕК в приміщенні лікарні стає ще більшою проблемою, ніж добратися до самої лікарні по місту чи з іншого населеного пункту. Крім того, зазвичай в лікарнях відсутній спеціальний персонал, який би допомагав інвалідам добратися до відповідного кабінету. Варто згадати і про всі пороги, двері та інші місця входу в лікарні, які є зовсім не пристосованими для доступу інвалідів до лікарень. 
Навіть кілька років тому в одній з областей центральної України медико-соціальній експертній комісії довелося здійснювати огляд пацієнта-візочника на сходах (між другим та третім поверхами лікарні), бо в ліфт візок не поміщався, а по сходах, які були досить незручними для транспортування, було складно підняти візок з пацієнтом. Такі випадки є непоодинокими, проте їх рідко висвітлюють в пресі. 
На перший погляд, лікарня ні при чому, оскільки ці лікарські заклади діють впродовж десятків років і ніколи цю проблему ніхто не піднімав. По-друге, держава не фінансує лікарні належним чином (мова йде про медикаменти, обладнання, врешті-решт, заробітна плата лікарів тощо), то звідки візьмуться гроші на покращення доступу інвалідів до цих закладів. 
Тому в першу чергу слід подякувати бездіяльності держави, яка або не зацікавлена в покращенні такого доступу, або не вважає це пріоритетом у свої діяльності. Проте закордоном про це навіть не йде мова, жодних проблем в жодній установі щодо доступу інвалідів до них (магазини, метро, лікарні тощо) немає. 
Держава створила такі умови для інвалідів, за яких вони себе практично не відчувають особами з обмеженими можливостями, оскільки ці можливості (в транспорті, в будівлях різного роду тощо) є такими ж, як і для пересічних громадян, а бодай згадка про особу, що вона є інвалідом, вважається дискримінацією і може потягнути за собою звернення до суду з вимогою відшкодувати моральну шкоду, заподіяну такою поведінкою. В Україні все навпаки – жодних умов для інвалідів, жодних збоку держави, щоб хоча би щось зміни в плані доступності. Вирішенням цієї проблеми може бути подання позовів до суду до конкретних установ з вимогами про забезпечення доступності з посилання на норми міжнародного та національного законодавства про основи соціальної захищеності інвалідів. Проте навіть представники численних установ, до яких звернуться з позовами інваліди, можуть знайти безліч заперечень в суді з посиланням на чинні будівельні норми (яких, до речі, навіть немає у відкритому доступі), які унеможливлюють проведення реконструкцій, перепланувань будівель тощо з урахуванням потреб інвалідів. 
Або навіть за наявності рішення суду на користь суду інваліда знайдуть безліч причин його не виконувати (через відсутність бюджетного фінансування, через невміння, через звичайне небажання тощо). 
Показовим в цьому плані є кілька рішень судів. Зокрема, рішенням Новозаводського районного суду м.Чернігова було задоволено позов, яким було зобов’язано банківську установу забезпечити доступ інвалідів до банкоматів (для отримання пенсії), які знаходилися у незручних місцях з незручним доступом для інвалідів. А саме інвалід звернувся до суду з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства “Райффайзенбанк Аваль” про відшкодування моральної шкоди та зобов’язання вчинити дії. Свої вимоги мотивували тим, що він є інвалідом І групи загального захворювання, на інвалідному візку, отримує пенсію по інвалідності та заробітну плату через банкомати “Райфайзенбанку Аваль”. Щоб отримати грошові кошти звертається за допомогою до перехожих людей, щоб допомогли йому дістатися банкомату, так як банкомати не мають спеціального доступу (пандусів). Неодноразові звернення позивача до директора “Райфайзенбанку Аваль” та керівників філій в м.Чернігові не принесли ніякого зрушення в цьому питанні. Таким чином, інваліду було задано моральної шкоди, яка полягає в постійних емоційних страждання, загостренню хронічних захворювань, приниження честі та гідності, пов’язані із неможливістю самостійно отримувати грошові кошти через банкомати в місті Чернігові. Звертаючись до суду позивач просить зобов’язати Відкрите акціонерне товариство “Райффайзенбанк Аваль” створити умови для безперешкодного доступу інвалідів до банкоматів та приміщень ВАТ “Райффайзенбанк Аваль” у м.Чернігові, та банкоматів, які розташовані у приміщеннях, належних ВАТ “Райффайзенбанк Аваль” на праві власності у м.Чернігові, відповідно до Державних будівельних норм України, стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 5000 грн. та судові витрати. Суд задовольнив цей позов в повному обсязі. Проте апеляційна інстанція це рішення суду скасувала керуючись тим, що не всі банкомати знаходять в приміщеннях, що належать на праві власності банку, крім того, цей інвалід неодноразово отримував пенсію через банкомат, який знаходиться доволі далеко від місця проживання інваліда і саме цей банкомат є необлаштованим для інвалідів, що свідчить про відсутність проблеми з доступом до цього банкомату збоку інваліда. 
Отже, замість виконання рішення суду банківська установа подала апеляцію і виграла справу, знайшовши відповідні “лазейки” в чинному законодавстві України, і інваліди знову залишилися ні з чим (справа №2-2797/08, справа №22ц-201/2009). 
В іншому позові, який був пред’явлений інвалідом до органів внутрішніх справ, що не забезпечили можливість явки особи в райвідділ (особа на інвалідському візку не змогла потрапити до райвідділу), теж було відмовлено. Зокрема, в грудні 2005 року позивач звернувся в суд з позовом до Новогродівського МВ УМВС України в Донецькій області про доступ до об’єктів соціальної інфраструктури, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, посилаючись на те, що у зв’язку з порушенням відносно нього кримінальної справи йому пришлося відвідувати приміщення відповідача. Але доступ до даного об’єкта, йому як інваліду, відсутній в зв’язку з вузьким входом в приміщення, наявності порога та бетоніту, бордюру до тротуару. При останньому відвідуванні приміщення відповідача прийшла в непридатність його інвалідна малогабаритна коляска КМ. Незаконністю порушення кримінальної справи, порушенням ведення слідства, відсутністю доступу до міліції йому завдано матеріальну шкоду, у вигляді вартості коляски, вартості бензину за чотири поїздки до відповідача та 3-х конвертів рекомендованих листів та моральну шкоду. Просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача в обладнанні доступу інваліду-колясочнику до приміщення міліції та паспортної служби, зобов’язати відповідача обладнати доступ до цих приміщень. Проте суд, керуючись ч.3 ст.27 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, де зазначено, що фінансування заходів по створенню умов для безперешкодного доступу інвалідів до жилих і інших будівель, здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету, а також підприємств, установ і організацій, які не мають можливості пристосувати свої об’єкти для інвалідів, а також тим, що відповідач є озброєним режимним підрозділом державної влади, і питання доступу інвалідів врегульовано обладнанням переносного пандуса та іншим способом при зверненні інваліда до чергового міськвідділу міліції, відмовив в задоволенні позову (справа №22-1365- а/2006). 
Таким чином, держава в особі органів внутрішніх справ не створила жодних умов для інваліда, якого безпідставно обвинувачували (навіть якщо б були підстави, це не має жодного значення) у вчиненні злочину, щодо можливості потрапити до райвідділу та скористатися своїми правами, наданими йому Кримінально-процесуальним кодексом України. При цьому суд не заступився за інваліда. Отже, про доступність інвалідів до органів влади, банків, медичних установ годі й говорити. 
В разі подання відповідних позовів до МСЕКів, до лікарських установ, в яких діють МСЕКи, ситуація не зміниться – справи тягнутимуться роками, рішення суду передбачити складно, і ще складніше вести мову про виконання рішення суду (звичайно, лише в разі позитивного вирішення справи). 
При цьому формально-юридичний підхід, яким керувався суд (очевидно, ще буде керуватися не в одній справі), є по суті правильним з точки зору законознавства, проте є цілком неправомірним з точки зору прав людини і дії принципу верховенства права, який передбачено в Конституції України. 
Крім того, вже також слід застосовувати і положення міжнародно-правових актів, зокрема відповідно до ст.9 Конвенції про права інвалідів щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, державиучасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: 
a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об’єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця; 
б) на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби. 
Але можна, для прикладу, обдумати і перенести кімнати, де засідає МСЕК, на перші поверхи будівель. Проте зазвичай МСЕКи є залежними від лікарень (поліклінік), в яких лише орендують приміщення для своєї діяльності. З невідомих причин ні управління охорони здоров’я, ні самі лікарні (поліклініки) навіть не намагаються вирішувати ці питання з користю для інвалідів – діє МСЕК, а це вже добре. Але ніхто не звертає уваги, в яких умовах діє МСЕК і чи може інвалід бодай потрапити на огляд до медико-соціальної експертної комісії. 
Доступність МСЕКів (як зрештою і будь-яких інших лікарських установ) для інвалідів залишається значною проблемою. Проте цю проблему слід вирішувати комплексно на рівні держави, спланувавши покращення доступності для інвалідів в усіх сферах життєдіяльності. Непогано було б, якщо почали з медичних установ.

Низька поінформованість інвалідів про правові способи захисту та недосконала судова практика щодо захисту прав інвалідів 
Громадяни, в яких виникає необхідність звернутися до медико-соціальних експертних комісій, не знають ні своїх прав, ні порядку їх реалізації, ні способів їх захисту. Зокрема, громадяни не знають, як саме вони можуть спробувати захистити свої порушені права (на їх думку) у взаємовідносинах з медико-соціальними експертними комісіями. Питання щодо порядку оскарження рішень медико-соціальних експертних комісій було поставлено громадяни досить часто, більше того, у громадян виникали і інші питання – чи можна взагалі оскаржити рішення медико-соціальних експертних комісій, а якщо можна – то куди. Проте вражає інше – небажання багатьох громадян дізнатися більше про способи і порядок захисту. 
Також існують процесуальні труднощі Це підтверджується і судовою практикою, зокрема, у Львівській області адміністративним судом було розглянуто кілька справ, в яких йшлося про оскарження рішень (дій, бездіяльності) медико-соціальних експертних комісій. Проте судом було закрито провадження по справі, оскільки дана категорія справ підглядає розгляду не в порядку адміністративного судочинства, а в порядку цивільного судочинства. 
Інваліди не володіють спеціальним знаннями щодо судового захисту. Вищенаведені справи є непоодинокими і відображають загальну тенденцію незнання інвалідами своїх прав. 
Хоча інваліди фактично позбавлені інформації про те, що собою являє медико-соціальна експертна комісія. Цю інформацію знайти в принципі неможливо. А особливо для осіб, яким складно пересуватися та які, зазвичай, обмежені в інформаційних ресурсах. Загалом, про що вже йшлося вище, медико-соціальні експертні комісії не є відкритими для громадськості, тому не лише інваліди, а й інші громадяни не мають можливості з’ясувати – який правовий статус медико-соціальної експертної комісії: чи це орган влади, чи це державне чи комунальне підприємство. А від цього залежить те, в який саме суд слід звертатися для захисту свого права. Як бачимо, лише в суді під час розгляду справи, можна з’ясувати ці моменти. А пересічні громадяни, які не дійдуть до цього етапу захисту свого права і надалі не знатимуть, що собою являє медико-соціальна експертна комісія. 
Наступною проблемою є загалом не дуже позитивна судова практика у справах, що стосується захисту прав інвалідів у взаємовідносинах з медико-соціальними експертними комісіями. Позитивні рішення трапляються вкрай рідко, переважно тоді – коли йдеться про встановлення певного факту, який має юридичне значення (наприклад, факту каліцтва), і є передумовою встановлення групи інвалідності чи її причини. 
Наприклад, в одній судовій справі суд відзначив, що медикосоціальна експертна комісія визнає, що вона не розробила індивідуальну програму реабілітації інваліда та погодилася розробити після судового процесу. Це ще раз свідчить про те, що хоча Закон України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” і передбачає обов’язкове складання такої програми реабілітації, на практиці медико-соціальні експертні комісії не завжди виконують цю вимогу закону, а обмежуються одним реченням у довідці, яку видають за результатами проведеного огляду. 
Інша справа яскраво ілюструє ще одну проблему, з якою стикаються громадяни, проходячи медико-соціальну експертизу, – ненадання довідок, рішень, інших документів, які повинні надавати медико-соціальні експертні комісії. Як свідчить практика, громадяни часто скаржаться на те, що медико-соціальні експертні комісії ніколи не пояснюють свого рішення про відмову в наданні певної групи інвалідності. Представники медико-соціальних експертних комісій лише констатують – чи людина є інвалідом чи ні, але не надають громадянам жодних документів, в яких би ця відмова була мотивованою. Така ж ситуація трапляється і з наданням інших документів, що повинні видаватися медико-соціальними експертними комісіями – різного виду довідки. Насправді, ця проблема є значною. Оскільки громадяни фактично позбавлені можливості оскаржити рішення медико-соціальних експертних комісій, бо вони не мають цього рішення в письмовій формі, відповідно мотивація медико-соціальних експертних комісій теж невідома для громадян. Інколи трапляються судові справи, в яких йдеться не про оскарження рішення медико-соціальних експертних комісій, а про зобов’язання медико-соціальних експертних комісій надати відповідь, розглянути і надати письмове рішення по суті спору (присвоєння певної групи інвалідності) тощо. 
Також трапляються судові справи про встановлення факту каліцтва для зміни причин інвалідності, що в подальшому впливатиме на розмір соціальних виплат. Зокрема, варто відзначити, що медико-соціальні експертні комісії часто відмовляють у зміні причин інвалідності, мотивуючи це неможливістю встановити причиновий зв’язок між воєнними діями, які нерідко були 40, 50 або 60 років тому, отриманим в ті роки каліцтвом, та наслідками, які є на даний час. Тому громадянам доводиться в судовому порядку в порядку окремого провадження в рамках цивільного судочинства встановлювати факт каліцтва, що спричинив в подальшому розлади здоров’я, що є причиною інвалідності. Судова практика знову ж таки є неоднозначною, проте здебільшого суди приймають рішення на користь громадян. З одного боку, те, що такі справи розглядаються в порядку окремого провадження, виключає оскарження рішення медико-соціальних експертних комісій про відмову у присвоєнні інвалідності певної групи чи інвалідності, зумовленої певними подіями, і медико-соціальні експертні комісії не беруть участі в розгляді справи в якості відповідача. Проте суди часто залучають медико-соціальні експертні комісії в процес як заінтересовану особу, що фактично робить з медико-соціальної експертної комісії відповідача, який заперечуватиме позицію громадянина. Наприклад, одна з таких справ розглядається на Львівщині в одному з районних судів (громадянка, яка у 1968 році проходила військову службу в діючій армії в Чехословаччині і отримала там поранення, має значні проблеми зі здоров’ям. Однак факт самого поранення не було внесено до жодних документів. Оскільки громадянка є учасником бойових дій, то в лютому 2006 року звернулася до лікарні для проходження огляду на предмет зміни категорії інвалідності на “інвалід війни”. Обласною МСЕК їй було відмовлено, оскільки немає підтверджуючих документів про те, що дане поранення громадянка отримала під час проходження служби, а також тому, що залишкові явища громадянку не інвалідизують).

Недосконалі механізми адміністративного захисту прав осіб, які проходять медико-соціальну експертизу 
Крім судового способу захисту передбачено також і адміністративний порядок оскарження рішення медико-соціальних експертних комісій. Проте громадяни не часто доводять до кінця своє бажання оскаржити рішення медико-соціальних експертних комісій до вищестоящого органу влади. Загалом громадянам в принципі невідомо, що собою являють медико-соціальні експертні комісії. Зокрема, як вдалося встановити, обласний Центр медико-соціальної експертизи дійсно є юридичною особою та підпорядковується управлінню охорони здоров’я відповідної обласної державної адміністрації, проте водночас є державним медичним закладом, що здійснює медико-соціальну експертизу населення, сприяє проведенню ефективних заходів щодо профілактики інвалідності, реабілітації інвалідів, пристосуванню їх до суспільного життя тощо. Інші медико-соціальні експертні комісії (районні) є підрозділами обласного центру медико-соціальної експертизи. Тому оскаржити рішення районних медико-соціальних експертних комісій можна до обласного центру медико-соціальної експертизи, а його рішення до управління охорони здоров’я відповідної обласної державної адміністрації або до відділу медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України. Проте про такий порядок часто (у більшості випадків) громадяни просто не знають, також вони не володіють інформацією ні про форму скарги, ні про строки оскарження, ні про інші важливі для оскарження обставини. Значно ускладнює процедуру оскарження відсутність письмових рішення місцевих медико-соціальних експертних комісій, оскільки громадянам невідомі мотиви прийняття рішення, його обґрунтування. 
Також варто відзначити, що обласні центри медико-соціальної експертизи переважно відмовляються надавати інформацію про кількість оскаржуваних рішень як до них як до вищестоящої інстанції, так і кількість рішень обласного центру медико-соціальної експертизи, які були оскаржені до управління охорони здоров’я відповідної обласної державної адміністрації або до відділу медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України. Хоча те, що такі рішення є, – беззаперечний факт, про що згадують самі громадяни-скаржники та представники медико-соціальних експертних комісій.

Відсутність сприяння влади у вирішенні питань, пов’язаних з проходженням медико-соціальної експертизи та подальшою реабілітацією 
Варто відзначити, що влада (органи державної влади, органи місцевого самоврядування) не особливо може вирішувати багато питань, що пов’язані з проходження медико-соціальної експертизи, покращенням доступності інвалідів до закладів, де засідають медико-соціальні експертні комісії, до лікувальних установ, до інших будівель та споруд. Це пов’язано насамперед з бюджетним фінансуванням, краще сказати, з його відсутністю. Проаналізувавши Закон України “Про державний бюджет”, можна навести наступні суми, що виділяються на потреби, пов’язані з діяльністю медико-соціальних експертних комісій, з реабілітацією інвалідів тощо:
– Фізкультурно-спортивна реабілітація та спорт інвалідів”; 
– Соціальна, трудова та професійна реабілітація інвалідів, видатки на створення Національного центру параолімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів та Західного реабілітаційно-спортивного центру ; 
– Заходи із реабілітації  хворих на  церебральний параліч у  міжнародній клініці;
– Відновлювального лікування;
– Спеціалізована протезно-ортопедична та медично-реабілітаційна допомога інвалідам у клініці Науково-дослідного інституту протезування, протезобудування та відновлення працездатності;
– Забезпечення окремих категорій населення України технічними та іншими засобами реабілітації;
Таким чином, вказаних коштів передбачено в бюджеті на заходи щодо реабілітації інвалідів, створення відповідних реабілітаційних центрів тощо. З одного боку, сума є немалою, проте за свідченнями представників громадських організацій інвалідів неповносправні не відчувають покращення щодо здійснення індивідуальної реабілітації впродовж останніх років. Видається, що закладені в бюджеті кошти йдуть на підтримку функціонування реабілітаційних центрів. Водночас окремим рядком також фінансується забезпечення окремих категорій населення України технічними та іншими засобами реабілітації. Проте якщо розподілити цю суму на кількість адміністративно-територіальних одиниць України, виявиться, що на одну область припадає коштів. Враховуючи те, що один протез може вартувати 500 тис.грн., сума, закладена на одну область, є незначною. Для прикладу, у справі за позовом інваліда (громадянина С.) до Піденно-Західної залізниці судом було встановлено, що вартість протезу (протез частини ноги) становила 341 тис. грн.

Невелика кількість фахівців, які можуть допомогти особам, які проходять медико-соціальну експертизу, комплексно (правове консультування, інформаційне консультування, лікарське консультування тощо). 
Громадяни позбавлені можливості отримати консультацію (правову, інформаційну, лікарську), пов’язану з проходженням медико-соціальної експертизи та подальшою реабілітацією. Громадяни скаржаться на відсутність приймалень, інших фахівців, в тому числі в органах влади, які надають такі послуги, в тому числі платні. Частина громадян висловлює готовність оплачувати надання фахових послуг, проте більшість, все-таки, скаржиться також на низьку фінансову спроможність отримувати такі послуги. 
Знову ж таки, хоча на медико-соціальні експертні комісії і покладається обов’язок проводити інформаційно-роз’яснювальну роботу серед громадян, проте ця робота практично не проводиться, а громадяни відповідно не мають до кого звернутися за відповідною консультацією. Саме медико-соціальні експертні комісії повинні надавати громадянам як правові консультації, пов’язані з проходженням медико-соціальної експертизи, так і фахові лікарські, проте на даний час цього не відбувається. 
У зв’язку з цим громадяни нерідко сприймають неурядові організації, які надають правову допомогу у справах щодо вирішення конфліктів, які виникають під час проходження медико-соціальної експертизи, як певний вищестоящий орган по відношенню до медико-соціальних експертних комісій або як орган, який теж встановлює інвалідність. Це свідчить про те, що громадяни не мають звідки отримувати необхідну для них інформацію, пов’язану з проходженням медико-соціальної експертизи. 
Загалом за результатами моніторингу приміщень, де розміщуються медико-соціальні експертні комісії (районні, обласні) виявлено відсутність необхідної інформації в цих приміщеннях, за винятком обласних медико-соціальних експертних комісій, в приміщеннях яких містилася хоча б певна мінімальна інформація для громадян. 

Відсутність інформації про хабарництво під час проходження медико-соціальної експертизи 
Слід зазначити, що протягом останнього року не було зафіксовано жодного випадку вимагання хабара представниками медико-соціальних експертних комісій. Варто відзначити, що незважаючи на певну інформаційну закритість медико-соціальних експертних комісій, окремі з них декларують готовність співпрацювати з громадськістю щодо подолання фактів корупції в діяльності місцевих медико-соціальних експертних комісій. Проте громадяни практично не звертаються з такими заявами. Причин цього, очевидно, є кілька. По-перше, є певна кількість громадян, які, не маючи права на присвоєння певної групи інвалідності, намагаються знайти інші шляхи прийняття рішення на їх користь. По-друге, є громадяни, які намагаються знайти причини, чому медико-соціальні експертні комісії прийняли неприйнятне для них рішення. По-третє, громадяни не дбають про доказову базу у таких справах. 
Все це і зумовлює відсутність доказів щодо фактів хабарництва представниками медико-соціальних експертних комісій. Проте заслуговує на позитивну оцінку готовність представників медико-соціальних експертних комісій долати це явище. 
Загалом громадяни здебільшого тільки говорять про хабарі в діяльності медико-соціальних експертних комісій, проте ніхто не хоче доводити справу до кінця, навіть, краще сказати, ніхто не бажає розпочати справу про хабарництво. А це породжує більше запитань, ніж відповідей. Перш за все, чому громадяни не хочуть ініціювати такі справи, в чому причина такої поведінки, і чи дійсно медико-соціальні експертні комісії винні у ситуації, що склалася з неприсвоєнням певної групи інвалідності. 
Як висновок, можна констатувати, що, можливо, є факти хабарництва у діяльності медико-соціальних експертних комісій, але громадяни, які давали хабар, не бажають поширювати таку інформацію. Натомість і в інших випадках, про які вже йшлося вище, громадяни з певних причин не мають бажання давати хід справам про хабарництво. 
У засобах масової інформації теж практично не висвітлюють проблемні питання діяльності медико-соціальних експертних комісій, обмежуючись здебільшого коментарями та констатацією фактів, натомість можна було би надати певний резонанс таким справам.

Низька активність преси у висвітленні всіх вище передбачених проблем, пов’язаних з діяльністю медико-соціальних експертних комісій та процесом реабілітації 
Варто відзначити, що всі вище перелічені проблеми існують лише у свідомості громадян, і не висвітлюються у засобах масової інформації, відсутні коментарі, журналістські розслідування тощо. Тобто існує інформаційний вакуум щодо поширення відомостей про проблеми, пов’язані з діяльністю медико-соціальних експертних комісій та процесом реабілітації. 
Питання в тому – чому має місце така ситуація, чому засоби масової інформації не заінтересовані у піднятті проблем, які накопичилися в цій сфері. 
Вузькоспеціалізовані видання (наприклад, всеукраїнський часопис для інвалідів «Благовіст») періодично публікують статті з даних проблем. Проте інші ЗМІ, в тому числі веб-ресурси, практично не висвітлюють дану проблематику. Хоча, як бачимо, проблем у цій сфері є більш, ніж достатньо, і за умови висвітлення їх у пресі, надання їм публічності, розголосу, зосередження уваги на певній проблемі, вирішення багатьох з не забарилося б. 
Можливо преса не знає про ці проблеми, а, можливо, просто не цікаво їх висвітлювати. Однак після комунікації з представниками медіа, було встановлено, що інтерес до опису цих проблем є, проте немає обізнаності з проблемними питаннями, які в принципі, виникають під час проходження медико-соціальної експертизи та подальшої реабілітації інвалідів. 
Варто відзначити, що про всі ці проблеми знають представники медико-соціальних експертних комісій, представники органів влади (сфера охорони здоров’я), представники інвалідських організацій. Водночас вони теж не відзначаються активністю в поширенні відомостей через засоби масової інформації. 
Спостерігається загальна пасивність в поширенні інформації про медико-соціальну експертизу, про проблеми, які існують на практиці та пов’язані з нею.

Рекомендації ГО СНЮ
1) покращувати правову обізнаність громадян з порушеннями слуху, які звертаються до медико-соціальних експертних комісій за встановленням групи інвалідності, шляхом проведення інформаційно-розяснювальної роботи медико-соціальними експертними комісіями, неурядовими організаціями та засобами масової інформації; 
2) підвищувати роль засобів масової інформації у висвітленні проблем, які стосуються взаємовідносин громадян з порушеннями слуху і медико-соціальних експертних комісій; 
3) підвищувати роль суду у захисті прав громадян з порушеннями слуху у взаємовідносинах громадян і медико-соціальних експертних комісій; 
4) посилювати діяльність правоохоронних органів у виявленні фактів хабарництва представниками медико-соціальних експертних комісій; 
5) сприяти неурядовим організаціям, юристам у здобутті необхідних фахових знань у галузі медичного права з метою надання належного рівня правових консультацій громадянам з порушеннями слуху, які звертаються до медико-соціальних експертних комісій; 
6) оптимізувати фінансування з бюджету витрат, пов’язаних з реабілітацією інвалідів з порушеннями слуху; 
7) посилити контроль за складання медико-соціальними комісіями індивідуальних програм реабілітації інваліда з порушеннями слуху; 
8) посилити доступність закладів, де функціонують медико-соціальні експертні комісії, для вільного доступу до них осіб з обмеженими фізичними можливостями; 
9) посилити публічність (відкритість) діяльності медико-соціальних експертних комісій шляхом оприлюднення інформації про їх діяльність на офіційних веб-сайтах органів державної влади, яким підпорядковуються медико-соціальні експертні комісії, на інформаційних стендах, у місцевих та загальнодержавних засобах масової інформації; 
10) сприяти прозорості процедури проходження медико-соціальної експертизи громадянами з порушеннями слуху.

Наступна 7 частина