Продовження 5 частини. Початок дивіться, будь ласка, 4 частина

ІІ. Реалізація прав громадян під час проходження медико-соціальної експертизи та у взаємовідносинах із органами МСЕК

1.Дотримання прав громадян у взаємовідносинах з медико-соціальними експертними комісіями
Загальний огляд 
Медико-соціальні експертні комісії мають досить широке коло повноважень, які визначені законом та Положенням про медикосоціальну експертизу. 
Досить часто трапляються порушення з боку представників медико-соціальних експертних комісій порядку проведення огляду громадян. Зокрема, огляд громадян у медико-соціальних експертних комісіях повинен проводитися за місцем проживання або лікування громадян. Однак медико-соціальні експертні комісії дуже рідко проводить такі огляди за місцем проживання громадян. Більше того, громадяни не знають, а представники медико-соціальних експертних комісій чи лікуючі лікарі їм не роз’яснюють, що громадяни за певних умов (якщо хворий за станом здоров’я згідно з висновком лікарсько-консультаційної комісії лікувально-профілактичного закладу не може з’явитися до медико-соціальної експертної комісії) мають право на проходження огляду медико-соціальними експертними комісіями вдома або в стаціонарі, де вони перебувають на лікуванні. Часто виникають ситуації, за яких хворий не може з’явитися на огляд до медико-соціальних експертних комісій, або його родичі докладають надзусилля, щоб доставити хворого до лікарні на огляд до медико-соціальних експертних комісій. В окремих випадках хворий і надалі страждає вдома, не маючи можливості самостійно з’явитися на такий огляд. Також не діє правова норма про те, що у виняткових випадках (наприклад, коли громадянин проживає у віддаленій, важкодоступній місцевості) медико-соціальні експертні комісії можуть приймати рішення заочно за згодою громадян, керуючись матеріалами медичних справ. З одного боку, це може породжувати корупцію, проте з другого боку – це можливість для тих громадян, хто дійсно цього потребує. 
Крім того, на практиці є численні факти, коли медико-соціальні експертні комісії, проводячи огляд хворого, приймають рішення про присвоєння йому певної групи інвалідності на певний строк, проте відповідно до закону інвалідність повинна присвоюватися довічно. Наприклад, особа не має однієї кінцівки, однієї легені тощо. За законом група інвалідності без зазначення строку переогляду встановлюється громадянам при анатомічних дефектах, стійких необоротних морфологічних змінах та порушеннях функцій органів і систем організму, неефективності реабілітаційних заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливому прогнозі динаміки працездатності з урахуванням реальних соціально-економічних обставин у районі проживання інваліда, а також чоловікам старше шістдесяти років і жінкам старше п’ятдесяти п’яти років, інвалідам, у яких строк переогляду настає: у чоловіків після досягнення шістдесяти років, жінок – п’ятдесяти п’яти років. З вищезазначеного переліку лише остання підстава беззаперечно застосовується медико-соціальними експертними комісіями для встановлення інвалідності пожиттєво. Це породжує невдоволення багатьох інвалідів, які не знаючи вищезазначених правових положень щодо порядку та підстав проходження переогляду, змушені впродовж багатьох років проходити переогляд ще раз і ще раз. З психологічної точки зору – це теж впливає на стан їх здоров’я (як на психічний, так і на фізичний). 
Таким чином, у багатьох випадках права громадян (хворих, інвалідів, потенційних інвалідів) порушуються. Причин є декілька. Перш за все, незнання інвалідами (громадянами) своїх прав. Друге, порушення прав інвалідів і в інших сферах життя (відсутність пандусів, реальне ненадання пільг, які передбачені законом тощо). По-третє, відсутність бажання у інваліда захищати свої права, по-четверте, неможливість самотужки захистити свої права, в тому числі і у відносинах з медико-соціальними експертними комісіями, оскільки для цього слід бути здоровою людиною, щоб мати можливість піти, наприклад, до головного лікаря, в управління охорони здоров’я чи в інші органи, які можуть мати певний вплив на діяльність медико-соціальних експертних комісій (спрямувати їх діяльність відповідно до вимог закону). 
Отже, незнання прав і відсутність реальних джерел, з яких можна дізнатися про свої права, у тому числі у відносинах з медикосоціальними експертними комісіями, створює значні перешкоди для інвалідів. 
Ще однією проблемою, не менш значною, є те, що інформація про порушення прав громадян з боку представників медико-соціальних експертних комісій, практично ніколи не доходять до керівництва медико-соціальних експертних комісій, вже не кажучи про органи виконавчої влади, яким медико-соціальні експертні комісії підпорядковані. На це часто звертають увагу і самі головні лікарі, експерти обласних центрів медико-соціальної експертизи. А вони могли б вжити відповідних заходів для усунення таких порушень. Причин цьому декілька: громадяни не знають про наявність можливості у них звернутися до керівництва медико-соціальних експертних комісій або не бажають цього робити, можливо через страх перед органами влади, можливо, через те, що не вірять у позитивний результат, а, можливо, через загальну пасивність громадян загалом і соціально вразливих громадян (інвалідів) зокрема. 
Загалом інваліди не знають порядку проходження медико-соціальної експертизи, не знають підстав надання інвалідності, не знають підстав для призначення інвалідності довічно, не знають, як діяти, якщо медико-соціальна експертна комісія прийняла водночас і позитивне, і негативне рішення (наприклад, надання інвалідності третьої групи замість другої, або надання інвалідності на два роки замість призначення її довічно тощо). 
Громадські організації, в тому числі і громадські організації інвалідів, намагаються сприяти правовій просвіті громадян (інвалідів, потенційних інвалідів), проте нерідко вони не мають належних правових знань щодо вищезазначених проблем. Вирішення вищезазначених проблем можливе лише завдяки взаємодії інвалідських організацій та організацій правового спрямування, оскільки перші можуть об’єднати людей, які потребують правової допомоги у відносинах з медико-соціальними експертними комісіями, а правові організації можуть провести правове навчання, надати правову допомогу, здійснити представництво інтересів громадянина в органах влади (в тому числі і перед медико-соціальними експертними комісіями). 
Загалом порядок проведення медико-соціальної експертизи регулюється Положенням про медико-соціальну експертизу від 03.12.2009, №1317. Дана експертиза проводиться медикосоціальними експертними комісіями, які створюються за територіальним принципом. Експертиза проводиться з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації. Крім того, експертиза сприяє проведенню ефективних заходів щодо профілактики інвалідності, реабілітації інвалідів, пристосування їх до суспільного життя. Також медико-соціальна експертиза дозволяє надати рекомендації щодо можливих для особи за станом здоров’я видів трудової діяльності та умов праці, потреби у сторонньому догляді, відповідних видів санаторно-курортного лікування і соціального захисту для найповнішого відновлення усіх функцій життєдіяльності особи. Медико-соціальній експертизі підлягають особи, які втратили здоров’я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежує їх життєдіяльність, а також, особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, компенсацію втраченого заробітку або звільнення від виконання відповідних обов’язків тощо (наприклад, особа що зазнала травми під час нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання). Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, висновку спеціалізованого медичного закладу про професійний характер захворювання, направлення лікувально-профілактичного закладу охорони здоров’я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи прокуратури. 
Інвалідність і ступінь втрати здоров’я повнолітніх хворих встановлюються медико-соціальними експертними комісіями, а неповнолітніх – лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів. Залежно від ступеня розладу функцій організму та обмеження життєдіяльності особі, визнаній інвалідом, встановлюється перша, друга чи третя група інвалідності. Особам у віці до 18 років лікарсько-консультативними комісіями лікувальнопрофілактичних закладів встановлюється категорія «дитина-інвалід». 
Експертиза повинна проводитись лише після повного та всебічного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень, визначення діагнозів, одержання результатів відновного лікування, соціально-трудової реабілітації та інших даних, що підтверджують стійкий або необоротний характер захворювання. 
Важливими також є нормативні гарантії для інвалідів, передбачені міжнародними конвенціями. Зокрема, Конвенція ООН про права інвалідів (дата ратифікації Україною: 16.12.2009 р., дата набрання чинності для України: 06.03.2010р.) у ст.25 передбачає, що держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення доступу інвалідів до послуг у сфері охорони здоров’я, які враховують гендерну специфіку, у тому числі до реабілітації за станом здоров’я. 
Зокрема, держави-учасниці:  
a) забезпечують інвалідам належний рівень безплатних або недорогих послуг і програм з охорони здоров’я;  
b) надають ті послуги у сфері охорони здоров’я, які необхідні інвалідам безпосередньо з причини їхньої інвалідності;  
c) організують ці послуги у сфері охорони здоров’я якомога ближче до місць безпосереднього проживання цих людей, зокрема в сільських районах;  
d) вимагають, щоб спеціалісти з охорони здоров’я надавали інвалідам послуги такої належної якості;  
e) забороняють дискримінацію стосовно інвалідів під час надання медичного страхування та страхування життя, яке надається на справедливих і розумних засадах;  
f) не допускають дискримінаційної відмови в охороні здоров’я чи послугах у цій галузі чи отриманні їжі або рідин з причини інвалідності.
Але ці норми-принципи, передбачені Конвенцією про права інвалідів не завжди діють в Україні, причиною чого є проблеми, висвітлені далі. 

Проблеми у взаємовідносинах громадян та медико-соціальних експертних комісій. Типові порушення прав громадян у взаємовідносинах з медико-соціальними експертними комісіями. Закритість медико-соціальних експертних комісій
Медико-соціальні експертні комісії практично не інформують громадськість про свою діяльність, про порядок проходження медико-соціальної експертизи, не здійснюють роз’яснювальної роботи серед населення. Фактично єдиними інформаційними повідомленнями, які трапляються в засобах масової інформації (включаючи офіційні сайти відповідних органів влади) є негативні відгуки громадян, які стикалися з діяльністю медико-соціальних експертних комісій, та “скупа” інформація про склад медико-соціальних експертних комісій в окремих регіонах. Інформація про діяльність медико-соціальних експертних комісій, порядок проходження медико-соціальної експертизи, порядок присвоєння групи інвалідності, інформаційно-роз’яснювальна робота серед населення тощо відсутня як в інтернет ресурсах, так і в інших засобах масової інформації. Водночас відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009  медико-соціальні експертні комісії повинні інформувати органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, профспілкові органи та громадськість про рівень інвалідності, її причини, заходи медико-соціальної реабілітації. Також на медикосоціальні експертні комісії покладається обов’язок проводити серед населення роз’яснювальну роботу з питань медико-соціальної експертизи. Проте цей обов’язок в подальшому не конкретизується в Положенні. Єдиним засобом просвітницької роботи медико-соціальних експертних комісій є деякі інформаційні стенди в приміщеннях окремих медико-соціальних експертних комісій, на яких міститься певний мінімум інформації, необхідний для особи, що збирається проходити медико-соціальну експертизу. Цього мінімуму для громадянина явно недостатньо. Оскільки інформація на стендах зазвичай є недостатньою і застарілою (до прикладу, наводиться відповідно до нечинного Положення про медико-соціальну експертизу 1993 року).
Роз’яснювальної роботи в інших формах медико-соціальні експертні комісії не проводять. Проте проблема тут виникає комплексна, оскільки закон не передбачає форм здійснення роз’яснювальної роботи, відсутня також і співпраця із медіа тощо. Натомість власних ЗМІ (в тому числі ЗМІ відповідних органів виконавчої влади, органів охорони здоров’я) медико-соціальні експертні комісії не мають. Тому і виникають проблеми з проведенням роз’яснювальної роботи серед громадян. 
Також, варто відзначити, представники медико-соціальних експертних комісій загалом не висловлюють бажання контактувати з представниками громадськості чи засобів масової інформації щодо співпраці по питаннях проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення з питань проходження медико-соціальної експертизи. 
Як свідчить практика, медико-соціальні експертні комісії намагаються не надавати інформацію, яку запитує громадськість, в тому числі, коли йдеться про певні статистичні дані щодо діяльності медико-соціальних експертних комісій. Зокрема, на запит про інформацію від неурядової організації було отримано повідомлення від головного лікаря обласного Центру медико-соціальної експертизи, в якому йшлося про можливість отримати вказану інформацію лише на особистому прийомі у головного лікаря обласного Центру медико-соціальної експертизи. Таку ж відповідь було отримано і після подання повторного інформаційного запиту. 
Також відповідь на запит надійшла від спеціалізованої психіатричної медико-соціальної експертної комісії, проте жодної запитуваної інформації надано не було, а лише посилання на можливість отримання цієї інформації у головного лікаря обласного центру медико-соціальної експертизи. Загалом, як визнають самі представники медико-соціальних експертних комісій причиною ненадання інформації (на інформаційні запити) було ненадання згоди вищестоящої інстанції на надання такої інформації. Також слід звернути увагу на те, що загалом в медичних колах, дотичних до медико-соціальних експертних комісій, було висловлено суттєве незадоволення втручанням громадськості у діяльність медико-соціальних експертних комісій. 
Таким чином, представники медико-соціальних експертних комісій самі не бажають виставляти свою діяльність на публічний показ, залишаючи її і надалі “terra incognito” для громадськості. Вінцем такого небажання є позиція Відділу медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України, відповідно до якої, громадськість намагається “влізти” у закриту вузьку сферу діяльності, яка хоча нібито і є відкритою, проте є вузькоспеціалізованою. Крім того, Відділ медикосоціальної експертизи фактично не має часу надавати інформацію громадськості про діяльність медико-соціальних експертних комісій, оскільки “потрібно задіяти весь апарат щонайменше на декілька днів”. Всі ці обставини вкотре підтверджують максимальну закритість медико-соціальних експертних комісій всіх рівнів. 
Таким чином, діяльність медико-соціальних експертних комісій є фактично закритою від громадськості. Діяльність медико-соціальних експертних комісій не висвітлюється в жодних засобах масової інформації, а самі медико-соціальні експертні комісії теж не вчиняють активних дій щодо інформування про свою діяльність, про порядок та умови проходження медико-соціальної експертизи. Більше того, інформація про діяльність медико-соціальних експертних комісій та інформація, яка вважається роз’ясненням законодавства про проходження медико-соціальної експертизи та про встановлення групи інвалідності, теж не надається медико-соціальними експертними комісіями навіть на отримані інформаційні запити. Медико-соціальна експертиза і надалі залишається не зовсім зрозумілим явищем для громадян, яким залишається можливість лише отримувати консультації щодо порядку проходження медико-соціальної експертизи та встановлення групи інвалідності від юристів, які надають такі послуги. 

Неможливість допомогти інвалідам та іншим особам, які звертаються до медико-соціальних експертних комісій, у зв’язку з відсутністю спеціальних медичних знань 
Наступною проблемою є необхідність оперування спеціальним медичними знаннями, а також детальним знанням підзаконних нормативно-правових актів, які містять норми щодо можливості встановлення тієї чи іншої групи інвалідності.
Зокрема, практично при надання кожної консультації (щодо можливості/ неможливості присвоєння певної групи інвалідності) виникає потреба детально з’ясовувати ступінь ушкодження здоров’я, а також можливість присвоєння тієї чи іншої групи інвалідності. Слід звернути увагу, що ці відносини врегульовано Інструкцією про встановлення груп інвалідності, затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 07.04.2004 р. Проте юристу (або, зрештою, будь-якій іншій особі), який не має медичної освіти, складно зробити висновок про можливість надання групи інвалідності особі, яка має певну хворобу, особливо, якщо лікарі вже визначили певну специфіку захворювання, яка, на їх думку (достеменно невідомо – суб’єктивну чи об’єктивну) не підпадає під “отримання” групи інвалідності. Крім того, нерідко самі громадяни бажають отримати миттєву правову консультацію щодо можливості отримання групи інвалідності у зв’язку з певним захворюванням. Юрист може надати відповідь щодо присвоєння групи інвалідності особі, якщо хвороба (діагноз), яка зазначена в медичних документах, цілком співпадає з хворобою, яка передбачена в Інструкції про встановлення груп інвалідності. Проте у більшості випадків лікарі описують різні види однієї хвороби, зазначаючи складні ознаки захворювання, певні особливості діагнозу тощо, що, на їх думку, зазвичай, не підпадає під перелік захворювань, наявність яких дає змогу особі отримати певну групу інвалідності. Більше того, лікарі оперують медичною термінологією, яка зазвичай невідома правовим консультантам, а від кожного слова в діагнозі залежить можливість отримання тієї чи іншої групи інвалідності. Натомість часто від громадян можна було почути, що лікарі, на думку громадян, невірно зазначали діагноз або певні його особливості, що само по собі унеможливлювало надання певної групи інвалідності. 
Водночас громадяни, консультуючись з юристом, мають можливість отримати саме юридичну допомогу, а не фахову консультаційну медичну діагностику. 
До речі, суд теж не володіє спеціальними медичними знаннями, тому він переважно покладається на лікарів, а саме на медико-соціальну експертну комісію. Тому коли громадяни оскаржують рішення медико-соціальної експертної комісії, суди переважно погоджуються з позицією саме МСЕКу, а не громадян. Зокрема, у справі за позовом громадянина до Міжрайонної медико-соціальної експертної комісії міста, третя особа – Обласна медико-соціальна експертна комісія міста про визначення групи інвалідності, позивач вважає рішення відповідача про не призначення йому інвалідності хибними та такими, що не відповідають дійсності, а також суперечать чинному законодавству України, оскільки підставою для встановлення інвалідності є стійкі, важкі функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі, до її непрацездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту, у зв’язку з чим, позивач звертається до суду із позовними вимогами щодо зобов’язання Міжрайонної медико-соціальної експертної комісії міста визначити групу інвалідності позивачу. Однак суд не погодився з позивачем, зазначивши, що медико-соціальна експертна комісія діяла відповідно до встановленої законом процедури. Інвалідність може встановлюватися тільки МСЕКом, який дійшов експертного професійного висновку, що в даному випадку немає підстав призначати інвалідність. Саме тому суд відмовив в задоволенні позову, обгрунтовуючи свою відмову відсутністю у суду відповідних медичних знань і цілком покладаючись на позицію лікарів. Це непоодинокий випадок з судової практики, а лише один з багатьох рішень, які трапляються в Україні. Суд теж з одного боку можна зрозуміти, оскільки він в силу об’єктивних обставин не володіє спеціальними медичними знаннями і може перевірити законність самої процедури проходження громадянином медико-соціальної експертизи, законність видачі відповідних довідок тощо, а у медичних питаннях суд цілком і повністю покладається на відповідних фахівців-медиків. Хоча інколи така позиція суду може слугувати захисту прав громадян, а саме, в іншій справі за позовом відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті до Обласної медико-соціальної експертної комісії про виключення з акту огляду МСЕК потреби в трансплантації нирки суд відмовив в задоволенні позову, мотивуючи це тим, що відповідно до медичного висновку Головного нефролога України, заочного заключення НДІ РІ м.Вінниці та консультативного висновку №1152 державного науково-дослідного інституту медико-соціальних проблем інвалідності м.Дніпропетровськ стверджується, що приняте рішення МСЕК про визначення громадянину групи інвалідності, трудового каліцтва є обгрунтованим. Тобто в даному випадку відсутність спеціальних медичних знань у судді було на користь громадянина, оскільки суд, знову ж таки, довірився висновкам лікарів.

Замкнутість інвалідів та інших осіб, які звертаються до медико-соціальних експертних комісій, пасивність інвалідів 
Значною проблемою є замкнутість інвалідів або інших осіб, які звертаються (зверталися) до медико-соціальних експертних комісій про встановлення певної групи інвалідності. Зокрема, з одного боку, ці особи прагнуть отримати правову допомогу і підтримку для успішного вирішення своїх питань, з другого боку, залишаються “закритими” і не повідомляють всі відомості, необхідні для отримання консультації. На нашу думку, ці особи не довіряють державі загалом (і державі в особі місцевих органів влади у сфері охорони здоров’я, в особі медико-соціальних експертних комісій, в особі судів зокрема), не довіряють системі, в яку вони потрапили, вважаючи, що отримуючи консультацію, вони спілкуються з представниками держави, яка, на їх думку, не допомагала їм ніколи і не допоможе в майбутньому. Але причини, чому ж все-таки ці громадяни звертаються за правовою консультацією, полягають в тому, що вони бажають поділитися чи то з державою в особі будь-кого, чи то просто будь з ким наявністю своєї проблеми зі здоров’ям, без подальшої конкретизації цієї проблеми через замкнутість. В окремих випадках громадяни ще мають надію на допомогу, проте через свою замкнутість вони не можуть отримати повної віддачі від консультанта, який не володіючи всією інформацією, не має змоги надати повну вичерпну правову консультацію.
У багатьох випадках громадяни сприймають лікарську систему (в тому числі і діяльність медико-соціальних експертних комісій) такою, що не може бути змінена будь-ким іншим – ні завдяки їхнім особистим діям, ні завдяки діям юристів, ні завдяки діям будь-кого іншого. 
Пасивність інвалідів – це ще одна проблема, яка полягає у пасивності щодо захисту своїх прав, пасивності щодо спроб реалізувати надані їм права, пасивності зробити хоча би щось, щоб права, які надані їм законом, залишалися не лише на папері. 
Пасивність інвалідів, з одного боку, можна пояснити незнанням закону, незнанням своїх прав, незнанням процесуальної процедури захисту прав тощо. В тому числі інваліди зазвичай необізнані з своїми правами у відносинах з медико-соціальними експертними комісіями. Цей фактор не є визначальним щодо загальної пасивності, проте певною мірою впливає на це. Ще одним чинником є невіра у перемогу, тобто відсутність надії на позитивний результат вирішення справи, пов’язаної з проходженням медико-соціальної експертизи. Така невіра у власні сили інколи пов’язана з реалізацією інших прав, під час якої громадяни мали певні труднощі і не могли їх подолати з певних суб’єктивних чи об’єктивних причин. Проте є також і частина громадян, які навіть не пробували боротися за свої права, наперед передбачаючи негативний результат. При цьому доволі часто такі песимістичні настрої були невиправдані. Інколи громадяни вже намагалися оскаржувати рішення медико-соціальних експертних комісій, але або не доводили справу до кінця (коли правота була на їх користь), або програвали спір, коли були самі не зовсім праві. Такі ж ситуації виникали у громадян і в інших медичних правовідносинах (під час лікування, під час медичних оглядів тощо). Лише активність щодо захисту прав дозволяє досягнути потрібного результату, який, зрештою, є лише об’єктивною констатацією фактичних обставин (а саме, коли захворювання в особи залишається, а відповідну групу інвалідності, яка стала наслідком цього захворювання, незаконно знімають або знижують). 
Тобто у багатьох громадян переважає страх перед невідомим, тобто перед новими починаннями і невіра у власні сили. Як свідчать результати дослідження, певна кількість громадян, які всетаки висловили бажання боротися за свої права, подолали страх до нового, пересилили себе і розпочали боротьбу за свої права. Однак деякі з них спочатку наважилися на таку ініціативу, а потім під час консультування постійно висловлювали сумніви щодо доцільності продовження боротьби за свої права, чекаючи від консультантів погодження “ходу назад” і зупинення процесуальних дій. Траплялися випадки і припинення самими громадянами процесів з медико-соціальними експертними комісіями через страх, невіру в себе і в свої сили та нетрадиційність виявлення такої їхньої активності. 
Варто звернути увагу, що пасивність інвалідів проявляється також в небажанні оскаржувати рішення медико-соціальних експертних комісій, хоча в багатьох випадках громадяни праві (звичайно, з медичної точки зору оцінки захворювань лікарі досить оціночно і суб’єктивно підходять до вирішення справи і складно заперечити фахово). Це пояснює невелику кількість судових справ. Більше того, громадяни не бажають оскаржувати рішення медикосоціальних експертних комісій навіть в адміністративному порядку до вищестоящих органів з причин, зазначених вище. Можливо, це можна пояснити небажанням багатьох громадян розголошувати відомості, які є лікарською таємницею, проте це не зовсім відповідає дійсності, оскільки активних громадян це не зупиняє. 

Проблема реабілітації інвалідів, відсутність індивідуальної програми реабілітації 
З проходженням медико-соціальної експертизи тісно пов’язаний процес наступної реабілітації інваліда. Варто відзначити, що саме медико-соціальні експертні комісії відіграють ключову роль в цьому процесі. Насамперед від їх активності залежить перебіг реабілітаційного процесу для інваліда. Звичайно, не слід забувати і про можливості самого інваліда, проте реабілітація – це процес, в якому повинні активно діяти як інваліди, так і представники медикосоціальних експертних комісій. Необхідно звернути увагу на те, що законодавча база є досить хорошою для належної реабілітації, проте існують певні труднощі щодо практичної реалізації законодавчих положень. Ще у 2005 році Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про реабілітацію інвалідів”. Однак, які положення містяться в даному акті і які переваги надає він особам неповносправним, ще й досі багато хто з цих осіб не знає. Загалом реабілітація інвалідів – це система медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму, усуненні обмежень їх життєдіяльності для досягнення і підтримання соціальної і матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство. Реабілітація інвалідів включає в себе: медичну, професійну, соціальну реабілітацію. 
Слід відзначити, що відповідно до Положення медико-соціальну експертизу на всі медико-соціальні експертні комісії покладається багато обов’язків, пов’язаних із реабілітацією. Медико-соціальна експертна комісія повинна видавати особі, яку визнано інвалідом або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації. Проте на практиці практично ніколи не складається індивідуальна програма реабілітації інваліда , при цьому аргументовано пояснити, чому склалася така практика, ніхто навіть не намагається. Для забезпечення системного підходу до організації реабілітації, послідовності і наступності в проведенні багатопрофільних реабілітаційних заходів, запровадження державних реабілітаційних стандартів і установлення контролю за якістю реабілітаційних послуг Кабінетом Міністрів України була прийнята Державна типова програма реабілітації інвалідів. Програма виконується шляхом складення індивідуальних програм реабілітації для інвалідів медико-соціальними експертними комісіями, для дітей-інвалідів – лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів.  Обсяг реабілітаційних послуг, що надаються за індивідуальною програмою реабілітації інваліда та дитини-інваліда, не може бути менший від передбаченого Програмою. 
Реабілітаційні послуги повинні надаватися інвалідам, дітям-інвалідам в установах і закладах системи реабілітації інвалідів. Крім того, держава повинна забезпечити розробку, виробництво, закупівлю технічних та інших засобів реабілітації, спеціального автотранспорту, виробів медичного призначення для соціальної адаптації, повинна створювати умови для полегшення умов праці і побуту, спілкування інвалідів, дітей-інвалідів. 
Однією з складових системи реабілітації інвалідів є індивідуальна програма реабілітації інваліда, яка розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів для повнолітніх інвалідів – медико-соціальною експертною комісією (МСЕК), а для дітей-інвалідів – лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів (ЛКК). Фактично, індивідуальна програма реабілітації інваліда – це комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реабілітаційних заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей інваліда та дитини-інваліда. 
Незрозуміло, чому не складається індивідуальна програма реабілітації, оскільки вона є обов’язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких працює або перебуває інвалід, дитина-інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності. Це дуже важливе положення, проте часто воно не застосовується на практиці, оскільки індивідуальна програма доволі часто не складається, нема відповідної правозастосовної практики, і нема бюджетного фінансування на виконання цих програм. Індивідуальна програма реабілітації має для інваліда, дитини-інваліда рекомендаційний характер. Це означає, що інвалід або законний представник дитини-інваліда має право відмовитися від будь-якого виду, форми та обсягу реабілітаційних заходів, передбачених його індивідуальною програмою реабілітації, або від усієї програми в цілому. Особа самостійно вирішує питання про вибір та забезпечення конкретними засобами чи послугами реабілітації, включаючи засоби пересування, вироби медичного призначення, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилювальну апаратуру, санаторно-курортне лікування тощо в межах його індивідуальної програми реабілітації. 
Слід звернути увагу на те, що індивідуальна програма розробляється за участю інваліда чи законного представника дитини-інваліда фахівцями МСЕК або ЛКК із залученням у разі потреби спеціалістів закладів охорони здоров’я, органів соціального захисту, державної служби зайнятості, органів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду соціального захисту інвалідів та інших органів, які провадять діяльність у сфері реабілітації інвалідів. 
Фінансування реабілітаційних заходів індивідуальної програми здійснюється за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах на цю мету, та інших джерел. Проте, як вже неодноразово зазначалося, коштів на таке фінансування фактично немає, тобто всі органи влади, інші установи, які залучені до процесу реабілітації, часто не можуть виконувати вказівки медико-соціальної експертної комісії через відсутність коштів. 
Хоча судова практика стає на захист прав громадян, якщо не виконується індивідуальна програма реабілітації. Зокрема, у справі за позовом громадянина до управління праці та соціального захисту населення районної державної адміністрації про призначення, обчислення та виплату грошової компенсації при реалізації індивідуальної програми реабілітації інваліда в сумі 15985 грн. 9 коп., позовні вимоги мотивувані тим, що її визнано інвалідом першої групи та видано індивідуальну програму реабілітації інваліда. У вказаному документі зазначено, що вона потребує медичної реабілітації у вигляді реконструктивної хірургії правого кульшового суглобу. Відповідно до пункту 1 індивідуальної програми інваліда №257, 21.05.2009 року позивачці надано послугу з реконструктивної хірургії, а саме: проведено реконструктивну хірургію правого кульшового суглобу у Вінницькій клінічній лікарні ім.Пирогова. Позивачка вважає, що дана послуга, у відповідності до чинного законодавства, повинна надаватись їй безоплатно, однак враховуючи складність, стан здоров’я вік та терміновість проведення операції, вказаний захід вона оплатила сама. Так, для здійснення заходу з медичної реабілітації (проведення операції з рекоструктивної хірургії правого кульшового суглобу) позивачкою було придбано товари медичного призначення для проведення операції на суму 12781 грн., а саме: цементний ендопротез “Віомет” на суму 11121 грн., та інші товари медичного призначення на суму 660 грн. На звернення до управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації щодо отримання грошової компенсації, отримала відмову. Згідно ст.27 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” грошові компенсації інвалідам, на дітейінвалідів при реалізації індивідуальних програм реабілітації інвалідів виплачуються у випадках, коли передбачений індивідуальною програмою реабілітації інваліда і Державною типовою програмою реабілітації інвалідів засіб або послуга реабілітації, які повинні бути надані інваліду, дитині-інваліду безоплатно, не можуть бути надані чи якщо інвалід (законний представник дитини-інваліда) придбав відповідний засіб або оплатив послугу за власний рахунок. Враховуючи вищенаведене, суд вважає позовні вимоги позивача обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволення. 
Таким чином, у цій справі громадянка добилася не лише видачі їй індивідуальної програми реабілітації інваліда, а й її виконання, при чому в судовому порядку. Це яскравий приклад того, як треба боротися за свої права. 
Варто відзначити, що представники органів влади теж виділяють ряд проблем, що пов’язані з процесом реабілітації. Зокрема, Положення про медико-соціальну експертизу ускладнило інвалідам процедуру отримання необхідних технічних засобів реабілітації, оскільки тепер для отримання технічних засобів реабілітації інвалід повинен отримати відповідний висновок лікарської консультативної комісії; облік інвалідів ведуть органи управління охорони здоров’я за формою, що затверджена МОЗ, яка до цих пір не розроблена та не має фінансового забезпечення; всі інваліди після 2012 року можуть отримати технічний засіб реабілітації тільки при наявності індивідуальної реабілітаційної програми, і тому особи, що стали інвалідами до 2007 року, повинні знову пройти МСЕК для отримання індивідуальної реабілітаційної програми, що збільшує навантаження на лікувально-профілактичні установи, ЛКК тощо; інваліди-пенсіонери (похилого віку) для отримання технічних засобів реабілітації також мають пройти МСЕК для отримання індивідуальної реабілітаційної програми; посада реабілітолога є тільки в МСЕК, але його функції настільки багатогранні та насичені, що годі очікувати дійових результатів, тому і не дивно, що МСЕК весь час робить спроби перекинути на лікарів та на ЛКК хоч частково функції реабілітолога (наприклад – протокольне рішення Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України від 06.05.2008 №1 – щодо складання індивідуальної програми реабілітації ЛКК). Варто зазначити, що це поодинокий випадок надання певних коментарів представниками влади щодо ситуації з процесом реабілітації. Зазвичай влада намагається не зосереджувати увагу на цих процесах. 
Також слід наголосити на створенні централізованого банку даних з проблем інвалідності (автоматизованої системи для визначення потреб інвалідів та дітей-інвалідів у засобах і послугах реабілітації), основними завданнями якого є створення єдиної комплексної інформаційно-аналітичної системи обліку інвалідів та дітей-інвалідів; проведення аналізу та ведення обліку даних про  реабілітаційні заходи, засоби і послуги реабілітації, які надаються інвалідам та дітям-інвалідам, а також визначення потреби у таких засобах і послугах ; ведення реєстру  реабілітаційних установ, недержавних установ та суб’єктів господарювання, що розробляють, виготовляють, реалізують, ремонтують технічні та інші засоби реабілітації, будинків-інтернатів, санаторіїв, загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, територіальних центрів, установ та організацій громадських організацій інвалідів, підприємств, які забезпечують працевлаштування інвалідів. Операторами банку даних є органи виконавчої влади, що забезпечують його функціонування та ведення в межах своїх повноважень. Метою створення такого банку даних є узагальнення даних про характер і причини інвалідності, освітній і професійний рівень інвалідів, дітей-інвалідів, склад сім’ї, рівень доходів, потребу і забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, протезно-ортопедичними виробами, виробами медичного призначення, послугами реабілітації, спеціальним автотранспортом, санаторно-курортним лікуванням тощо. Проте, чи вирішить це проблеми процесу реабілітації – на даний час невідомо.

Наступна 6 частина