Продовження 7 частини. Початок дивіться, будь ласка, 6 частина

2. Проблеми реалізації прав осіб з інвалідністю
Загальний огляд 
Загалом законодавство України передбачає досить широке коло заходів, необхідних для інвалідів, щоб забезпечити умови для активної участі таких людей у громадському житті, трудовій діяльності тощо. Правовий статус і захист інвалідів регулюються великою кількістю нормативно-правових актів (закони, постанови Кабінету Міністрів, укази Президента), в яких передбачаються зокрема, пільгове перевезення в громадському транспорті, регулярне санаторнокурортне лікування, безоплатне забезпечення протезними засобами та ліками, забезпечення осіб з інвалідністю автомобілями, пільги на оплату житлово-комунальних послуг. Забезпечення повноцінної участі інвалідів у житті країни – пріоритетний напрямок соціальної політики держави. 
Проте, багато що з передбаченого законодавством стосовно забезпечення прав інвалідів не виконується. Про це свідчать численні скарги осіб з інвалідністю, які часто зустрічаються з порушеннями їх прав, передбачених законодавством, і з неможливістю самостійно їх відстояти. Дуже часто інвалід залишається один на один зі своєю потребою, чи проблемою,якої не мало би бути і яка на перший погляд дуже легко вирішується. 
Трапляються порушення з боку тих органів чи осіб, які відповідно до своїх повноважень покликані захищати інвалідів та сприяти їх адаптації у суспільстві, які повинні зробити життя особи з інвалідністю доступним в усіх сферах життя, щоб інвалід не почувався відкинутим, приниженим чи ображеним, а був здатним наскільки це можливо самостійно жити в суспільстві. 
Багато порушень прав інвалідів трапляється у сфері перевезення в громадському транспорті. Для інвалідів усіх груп Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” передбачено право на безоплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метрополітену і таксі), а також всіма видами приміського транспорту, такі особи мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня. Передбачено, що пільгове перевезення інвалідів здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування. Але в реальності інваліди рідко можуть скористатися цим правом, оскільки водії не хочуть перевозити інвалідів, мотивують фразами: “в мене такі пільги не діють” або “вже є три пільговики”, хоча законодавчо закріплено, що пільги діють для всіх перевізників. Місцеві органи намагаються вирішити такі питання, у них своє бачення вирішення проблем з перевезенням, наприклад встановленням окремих годин, в які пільговики зможуть їхати безкоштовно, обмеження кількості пільговиків на один рейс. 
Часто інваліди скаржаться, що ставлення водіїв викликає у них біль і приниження, заставляє почуватись відкинутим серед інших людей. Посадові особи органів місцевого самоврядування обіцяють вирішити питання такого поводження водіїв, і врегулювати проблеми з перевезенням інвалідів, але поки що це ситуації не змінило. Часто інваліди скаржаться на відсутність можливості отримати путівку на санаторно-курортне лікування. Бувають складні випадки, коли через неможливість такого лікування хвороба прогресує, і людина стає прикутою до дому, до ліжка, а отримати путівку так і не може, через їх відсутність. Черги на отримання путівки дуже великі, а забезпечення ними складає малий відсоток. Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян органами праці та соціального захисту населення” передбачено, що інваліди загального захворювання та інваліди з дитинства забезпечуються путівками в порядку черговості в міру надходження путівок. Отож, в цьому питанні знову інвалід зазнає невдачі, внаслідок незадовільного фінансування з державного бюджету, адже інвалідів, які потребують такого лікування дуже багато, і можна роками чекати на отримання можливості оздоровитись. Передбачена Положенням грошова компенсація за неотриману путівку є малою, її розмір коливається від 500 грн. до 1000 грн., тоді коли на лікування потрібно потратити декілька тисяч гривень. Крім того, отримати таку компенсацію можна інвалідам, які перебувають на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням, якщо вони протягом трьох календарних років не одержували безоплатної путівки до санаторно-курортного закладу. 
Ще одним з болючих питань є доступність осіб з обмеженими можливостями до соціальної та транспортної інфраструктури населених пунктів. Це проблема відсутності пандусів,без яких інвалід на візку не може добратись до приміщення аптеки, магазину, банку, закладів освіти, інколи і державних установ, відсутність поручнів. Частково це питання в окремих випадках знаходить своє вирішення, але цього недостатньо для такої великої кількості потребуючих допомоги осіб. 
Доступність житла також є одним з актуальних питань, які не можуть залишатись невирішеними. Інваліди мають право на проведення ремонту їх житла, право на забезпечення безперешкодного доступу до їх будинків, які повинні бути пристосовані до потреб інвалідів. 
Окремо слід зупинитись на проблемі працевлаштування інвалідів. Як свідчить практика, з кожним роком все менше людей з інвалідністю знаходять роботу. Роботодавці не зацікавлені влаштовувати на роботу особу з певними вадами, і тут перш за все спрацьовує недолік українського законодавства, а також пасивність самих інвалідів. Перш за все для покращення ситуації з працевлаштування потрібні заходи державного реагування, які би заохочували роботодавців для створення спеціальних робочих місць для інвалідів, підприємства інвалідів, а також проведення роз’яснювальної роботи серед інвалідів щодо заохочення їх до навчання і до пошуку роботи. 
Не рідко ставиться питання про низьке матеріальне забезпечення інвалідів. Розмір пенсії, яку отримує інвалід, не може забезпечити усіх тих потреб, які має така людина. Постійна потреба у ліках, сторонній допомозі, забезпечення технічними засобами, оплата послуг та багато інших потреб, які виникають у особи з певними вадами, не вдається забезпечити, отримуючи тільки пенсію по інвалідності, яка не рідко не досягає і мінімального прожиткового мінімуму. Тому часто інваліди не отримують необхідного харчування, лікування, не проходить реабілітаційний процес, особа не може пристосуватись до умов, в які вона поставлена у суспільстві і нерідко це приводить до виключення з соціуму. 
Пільги на оплату житлово-комунальних послуг, передбачені законодавством України, для осіб, які мають певний статус (ветерани війни, учасники бойових дій, діти війни і т.д). Для інвалідів загального захворювання такі пільги не передбачені. Комплексною програмою соціальної підтримки та реабілітації інвалідів передбачено надання пільг на оплату комунальних послуг сім’ям де проживає два і більше інвалідів. Часто інваліди не знають про можливість отримання такої пільги, а інколи звернувшись за отриманням пільги, отримують відмову з посиланням на те, що якщо один з інвалідів є інвалідом третьої групи, то така пільга на сім`ю не поширюється. Це питання також потребує регулювання на місцевому рівні, щоб уникнути зловживань з боку підприємств, які надають такі послуги, і забезпечити дотримання прав осіб з інвалідністю. 
Забезпечення інвалідів спецавтотранспортом здійснюється через органи праці та соціального захисту населення Підставою для забезпечення інвалідів автомобілями є висновок медико-соціальної експертної комісії про наявність у інвалідів медичних показань для їх одержання. Багато інвалідів скаржаться на те, що вже по декілька років зареєстровані у черзі, але автомобіль не отримують. У вирішенні цього питання також багато залежить від державного фінансування, адже відповідно до вимог чинного законодавства, інваліди забезпечуються автомобілями з дотриманням черговості та в межах видатків, виділених з державного бюджету на ці цілі. Тут інвалід зустрічається з черговим порушенням, адже черги є дуже великими, а надходження автомобілів значно менше від потреби. Тому інвалід змушений роками чекати на те, що передбачено чинним законодавством як гарантія забезпечення його прав. 
Аналіз актуальних проблем соціального захисту інвалідів в Україні засвідчує, що на нинішньому етапі недостатньо здійснено заходів щодо забезпечення повноцінного життя людей з обмеженими можливостями та фізичними вадами, не проведена модернізація існуючої системи соціального захисту інвалідів. Ратифікована Верховною Радою України у грудні 2009 року Конвенція ООН про права інвалідів та Факультативний протокол до неї, метою якої є заохочення, захист та забезпечення повного та рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод, а також заохочення поважання притаманного їм достоїнства, фактично поки що не почала застосовуватись як на державному так і регіональному рівнях. В Україні діє безліч нормативних актів, які стосуються прав інвалідів і які повинні бути приведені у відповідність Конвенції, але ця робота не проводиться зовсім, або проводиться безсистемно, більшість працівників центральних та місцевих органів влади не обізнані з змістом Конвенції ООН про права інвалідів, тобто Конвенція фактично не доведена до виконавців всіх рівнів.

Проблеми, які виникають у інвалідів при взаємовідносинах з органами влади. Типові порушення прав інвалідів. Які порушення прав зустрічаються на шляху в особи, яка є інвалідом 
Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами. 
Під час консультування громадян з обмеженими можливостями, виникає безліч типових питань, з якими інваліди звертаються за порадами і роз’ясненнями. Неодноразово інваліди, випробувавши різні методи отримання тієї чи іншої допомоги і просто зневірені приходять поділитись тим, що вони зустрічають тільки образи і відмови, і вже не надіються на будь-яке сприяння для покращення свого стану. Інвалід, хвороба якого прогресує, не може сподіватись на реабілітацію тому, що в бюджеті країни не закладена достатня кількість коштів, а іншим способом отримуючи мізерну пенсію, лікуватись людина також не може. Часто громадяни залишають спроби чогось досягти, і вже не намагаються відстояти свої права. Часто вони і не знають прав, які належать їм відповідно до закону, і які можна захищати, інваліди не знають чого вони можуть вимагати, не впевнені у тому, що для них передбачено таке право чи можливість. 
Перше, де людина з певними вадами може зустріти порушення прав це медико-соціальна експертна комісія, де особі присвоюється статус інваліда і призначається група інвалідності. На цьому етапі громадяни скаржаться на відношення до них працівників комісії, на відсутність роз’яснень про причину встановлення саме такої групи інвалідності і строк переогляду, адже нерідко комісії призначають групу інвалідності, яка не відповідає захворюванню громадянина. Часто виникають ситуації, коли інвалід хворіє десятки років чи з дитинства, а проходити переогляд змушений кожних 2-3 роки. Громадяни не розуміють такого, адже для того, щоб пройти перекомісію, потрібно затратитиі кошти (часто інвалідам приходиться добиратись з віддалених від району чи області місцевостей) і здоров’я, якого в інваліда і так не має. Медико-соціальні комісії відповідно до своїх повноважень повинні проводити серед населення роз’яснювальну роботу. 
Інваліди пізно звертаються зі скаргами на дії МСЕК, адже відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, громадянин, не згодний з прийнятим рішенням, може протягом місяця подати письмову заяву до Кримської республіканської, обласної, Київської та Севастопольської центральних міських комісій або до комісії, в якій він проходив огляд, чи до відповідного управління охорони здоров’я. Комісія, що проводила огляд, або управління охорони здоров’я надсилає у триденний строк після надходження відповідного запиту всі наявні документи на розгляд Кримської республіканської, обласної, центральної міської комісії, яка протягом місяця з дня подання зазначених документів проводить повторний огляд заявника і приймає відповідне рішення. Громадяни не знають про передбачені законодавством строки оскарження рішень комісії, і тому втрачають можливість реалізувати це право. 
Безліч запитань інвалідів стосується розміру пенсії по інвалідності. Громадяни скаржаться на те, що одні інваліди такої ж групи отримують меншу пенсію, інші – більшу. Виникають запитання про здійснення догляду за інвалідом і отримання соціальної допомоги особою, яка доглядає. Положеннями Закону України “Про загальнообов’язкове пенсійне страхування” передбачено порядок і умови нарахування пенсій інвалідам внаслідок загального захворювання. Для того, щоб отримувати пенсію в розмірах, передбачених цим законом, інвалід повинен мати необхідний страховий стаж на день настання інвалідності. Розмір пенсії по інвалідності відповідно до цього закону становить залежно від групи інвалідності інвалідам I групи – 100 відсотків пенсії за віком; інвалідам II групи – 90 відсотків пенсії за віком; інвалідам III групи – 50 відсотків пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону. Інший розмір пенсій отримують особи, які мають право на пенсію по інвалідності відповідно Закону України “Про пенсійне забезпечення”. Цим законом передбачені інші вимоги до стажу необхідного для призначення пенсії по інвалідності і відповідно відрізняється і розмір пенсії. Інваліди, які не мають необхідного для призначення пенсії по інвалідності страхового стажу, мають право на отримання державної соціальної допомоги відповідно до Закону України “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію”, яким передбачений розмір допомоги інвалідам відповідних груп виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Не всі інваліди знайомі з такими видами пенсій, і це впливає на те, що інвалідам важко самим розібратись, яку пенсію, відповідно до якого закону, і чому саме таку, вони отримують. Вплинути на розуміння інвалідами умов щодо нарахування і виплати пенсій по інвалідності може проведення роз’яснювальної роботи серед таких категорій громадян. 
Ще одне з питань з яким звертаються за консультаціями стосується догляду за інвалідами які цього потребують і які не мають рідних, що можуть ними опікуватись. Хто може здійснювати догляд за інвалідом, який за висновком медико-соціальної комісії потребує постійного чи часткового догляду, куди може звернутись інвалід за призначенням такого догляду, як це може вплинути на розмір його пенсії. 
Щодо здійснення догляду, законодавство України передбачає, що такий догляд може здійснювати будь-яка особа, яка подала заяву разом з заявою особи, за якою буде здійснюватись догляд в управління праці та соціального захисту населення. Відповідно до Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004, №558, непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги (крім осіб, що обслуговуються соціальними службами), призначається щомісячна компенсаційна виплата.Компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у таких розмірах: 
-15 відсотків – фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи;
-10 відсотків – фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам II групи та дітям-інвалідам; 
-7 відсотків – фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам III групи та хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, визнаним такими в порядку, затвердженому МОЗ. 
Компенсація фізичним особам пенсійного віку, які надають соціальні послуги, призначається у зазначених розмірах, виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. 
Дуже часто зі скаргами щодо розміру набавки на догляд звертаються особи, які доглядають за інвалідами з дитинства першої групи, в більшості випадків це мами таких інвалідів, які не мають змоги працювати і отримувати додаткові кошти на утримання сім’ї, у зв’язку з тим, що змушені постійно доглядати за інвалідом починаючи з дитячих років. Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1996, №832 “Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян”, непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за інвалідом 1 групи, а також за престарілим, який досяг 80-річного віку, призначається щомісячна компенсація, розмір якої без індексації становить 4 грн. 80 коп. Зазначена компенсація призначається незалежно від сукупного доходу сім’ї особи яка здійснює догляд. Такий розмір допомоги отримує сім’я на місяць. На звернення в управління праці і соціального захисту щодо незаконності такої постанови громадяни отримують тільки посилання на її зміст і роз’яснення, що таким громадянам надається статус працюючих, час догляду за інвалідом І групи зараховується до трудового стажу без сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України, що є обов’язковими для працюючих громадян. Але таке трактування не вирішує проблему з утриманням сім’ї, де дві особи, одна з яких інвалід отримують одну пенсію і змушені виживати в таких умовах. 
Ще однією з проблем, з якою не рідко зустрічаються особи з обмеженими можливостями, стосується забезпечення їх технічними засобами реабілітації (протезно-ортопедичні вироби; ортопедичне взуття і спеціальний одяг; засоби пересування (коляски, палиці, милиці, стоїки); спеціальні засоби для обслуговування, догляду, орієнтування.) в тому числі спеціальним автотранспортом. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №1652 “Про порядок забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення” забезпечення засобами реабілітації здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, і право на їх отримання мають особи, яким встановлено групу інвалідності, діти-інваліди, та діти до 18 років за наявності медичного висновку та довідки ЛКК про необхідність забезпечення конкретним засобам реабілітації чи пересування. 
Також громадяни не знають, що робити, якщо термін експлуатації реабілітаційного засобу закінчився, і до кого їм звертатись, щоб отримати новий. Законодавство передбачає, що після закінчення терміну експлуатації засобу реабілітації громадянину необхідно звернутися до управління соціального захисту населення для одержання нового засобу реабілітації. 
В цих питаннях, на жаль, також спостерігається тенденція щодо зменшення обсягів фінансування за загальнодержавною програмою державного бюджету. Фінансові ресурси щорічно обмежуються, а за таких умов збільшується черговість на отримання засобів реабілітації, що спричиняє соціальне невдоволення серед інвалідів. 
Така ж ситуація виникає при потребі інвалідів у забезпеченні автомобілями. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19.07.2006, №999 “Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями” інваліди забезпечуються автомобілями за наявності медичних показань для забезпечення автомобілем та протипоказань до керування ним. Підставою для забезпечення інвалідів автомобілями є заява, документи та висновок обласної медико-соціальної експертної комісії про наявність в інваліда медичних показань для забезпечення автомобілем. 
Так, для того щоб інвалід, законний представник дитини-інваліда отримав автомобіль, вони повинні подати до районного управління соціального захисту за місцем проживання і реєстрації заяву. 

Черговість забезпечення інвалідів автомобілями 
Позачергово автомобілі отримують: 
1) за наявності медичних показань ля забезпечення автомобілем: 
-  інваліди війни; 
- інваліди загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин з числа колишніх малолітніх (яким на момент ув’язнення не виповнилося 14 років) в’язнів концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання; 
- сім’ї з двома і більше інвалідами. 
- інваліди II групи з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, щодо яких встановлено причинний зв’язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, а також громадян, які брали участь у ліквідації інших ядерних аварій та випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї (категорія 1); 
- інваліди з ампутацією обох ніг, якщо вони постійно працюють або навчаються; 
2) незалежно від наявності медичних показань для забезпечення автомобілем: 
- інваліди I групи з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, щодо яких встановлено причинний зв’язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, а також громадян, які брали участь у ліквідації інших ядерних аварій та випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї (категорія 1); 
- інваліди війни I групи по зору або без обох рук; 
- інваліди з куксами обох ніг і рук. 
Першочергово з вище перелічених осіб забезпечуються автомобілями інваліди, які відповідно до статті 11 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” належать до осіб, що мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та інваліди війни з числа осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Великої Вітчизняної війни та війни з Японією. 
У порядку загальної черговості автомобілями забезпечуються: інваліди II групи з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, щодо яких встановлено причинний зв’язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, а також громадян, які брали участь у ліквідації інших ядерних аварій та випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї (категорія 1), за відсутності медичних показань для забезпечення автомобілем; інші інваліди, які мають відповідні медичні показання.
Забезпечення інвалідів автомобілями проводиться на безоплатній основі та на пільгових умовах. У разі відсутності члена сім’ї, який проживає і зареєстрований за місцем проживання та реєстрації інваліда, і якому інвалід міг би передати право користування автомобілем, не береться на облік інвалід, який має відповідні медичні показання для забезпечення автомобілем з ручним керуванням та протипоказання до керування автомобілем. 
Ремонт і технічне обслуговування отриманих інвалідами, законними представниками дітей-інвалідів автомобілів здійснюється за рахунок їх власних коштів з подальшою компенсацією витрат відповідно до законодавства. 
Забезпечення інвалідів, дітей-інвалідів автомобілями, визнаними гуманітарною допомогою, здійснюється на умовах, передбачених законом, та у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. 
Враховуючи, незначні кошти які виділяються для забезпечення інвалідів транспортом, і такий порядок черговості зрозуміло, що інваліди загального захворювання повинні довго чекати на свій автомобіль. 
З такими ж проблемами інваліди зустрічаються при зверненнях про забезпечення путівками для санаторно-курортного лікування. Надання путівок здійснюється органами праці і соціального захисту населення інвалідам, які перебувають на обліку за зареєстрованим місцем проживання, за рахунок коштів державного бюджету. Забезпечення путівками здійснюється в порядку черговості. У більшості випадків ті путівки, які надходять для інвалідів, розподіляються між категоріями інвалідів, які мають право на першочергове чи позачергове забезпечення путівками, (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян органами праці та соціального захисту населення” №187). Це зокрема: інваліди війни та інваліди, зазначені у статті 6-2 Закону України “Про жертви нацистських переслідувань”, забезпечуються путівками позачергово щороку, учасники бойових дій та особи, зазначені у статті 6-1 Закону України “Про жертви нацистських переслідувань” забезпечуються путівками щороку (із січня по грудень); учасники війни, особи, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, та особи зазначені у статтях 6-3 і 6-4 Закону України “Про жертви нацистських переслідувань”, забезпечуються путівками один раз на два роки. Інваліди загального захворювання та інваліди з дитинства забезпечуються путівками в порядку черговості в міру надходження путівок. Враховуючи те, що фінансування з державного бюджету є дуже обмеженим, то інваліди загального захворювання не отримують путівок по декілька років, а для того, щоб перебувати на обліку, вони повинні щорічно подавати в управління праці і соціального захисту населення медичну довідку лікувальної установи за формою №070/о. В таких умовах інваліди не можуть відчувати себе потрібними, адже вони зобов’язані по декілька разів звертатись за отриманням путівки, підтверджувати показання щодо необхідності санаторно-курортного лікування, а можливість отримати путівку невідомо коли виникне. 
Ще одним з порушень прав інвалідів, з яким неодноразово доводиться зустрічатись під час консультування, є порушення у галузі транспортного перевезення. Зокрема інваліди скаржаться на те, що маючи право на пільговий чи безкоштовний проїзд вони при придбанні проїзного квитка пред’являючи документ, який підтверджує право пільгового проїзду, змушені сплачувати станційний збір, розмір якого коливається на різних автостанціях. Інвалідам не пояснюють за які послуги вони повинні платити, інколи розмір станційного збору є дуже високим зважаючи на відстань проїзду. Відповідно до Постанови КМУ “Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту”, вартість квитка – це сума, що складається з вартості проїзду автобусом, автостанційного збору, плати за послуги з попереднього продажу квитків. 
За змістом Закону України “Про автомобільний транспорт” автостанції надають пасажирам послуги, пов’язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування. До обов’язкових послуг входить продаж квитків, користування приміщеннями для чекання поїздки, можливість користування громадськими вбиральнями, інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки. За надання послуг автостанцій з осіб, які придбавають проїзні квитки стягується автостанційний збір, що входить до вартості квитка.
Законом України “Про автомобільний транспорт”не передбачено звільнення певної категорії громадян від сплати автостанційного збору, який за своїм змістом є платою за послуги надані автостанціями пасажирам, та не сплачується до бюджетів або державних цільових фондів. Розмір автостанційного збору визначається власником автостанції за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими держадміністраціями, на території яких розташована автостанція. Порядок визначення розміру автостанційного збору затверджує Мінтрансзв’язку. Розмір автостанційного збору встановлюється єдиний для всіх автостанцій відповідного класу даного власника. Розмір автостанційного збору переглядається один раз на рік або частіше – за ініціативою власника та за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, на території яких розташована автостанція, за умови зміни сумарної собівартості обов’язкових послуг більше, ніж на 10%. 
Інваліди повинні знати, чому вони сплачують станційний збір, повинні знати, хто встановлює розмір збору. Відсутність таких знань приводить до масового невдоволення, скарг, звернень до судів. Так у справі громадянина до Командитного товариства “Рівне – ПАС” про порушення права на отримання пільги та стягнення коштів, позивач як інвалід війни другої групи, звернувся до суду із позовом про надання йому відповідачем пільг на справляння авто станційного збору та стягнення коштів утриманого такого збору, оскільки він відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту” має пільги на право безкоштовного проїзду всіма видами пасажирського автомобільного транспорту та звільнення від сплати податків, зборів, мита і всіх видів земельного податку. Позивач пояснив, що виїжджаючи з Рівненської автостанції автобусом Рівне-Трускавець він пред’явивши посвідчення інваліда війни на вимогу касира автостанції вимушено заплатив автостанційний збір в розмірі 10% від вартості проїзду в сумі 6,72 грн. 
Суд керуючись положеннями Закону України “Про автомобільний транспорт”, в якому передбачене надання автостанційних послуг пасажирам, пов’язаних із їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, перелік таких послуг, які надають ся за плату, та стягнення такого автостанційного збору за надання обов’язкових послуг автостанцій з осіб, які придбавають проїздів квитки, Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України №1184, мотивуючи рішення відсутністю передбачених діючим законодавством пільг на звільнення від автостанційного збору за надання автостанційних послуг комерційними автостанціями пільгових категорій громадян, відмовив позивачеві у задоволенні позовних вимог. Таких звернень до суду, де інваліди отримують відмови у задоволенні позовних вимог, налічується безліч. В даному випадку, як і в багатьох інших, виявляються розбіжності в законодавстві, коли норми одного акту суперечать іншому. 
Інваліди скаржаться, що ліки, якими відповідно до законодавства вони повинні забезпечуватись безоплатно чи на пільгових умовах, вже давно стали для них недоступними. Відсутні аптеки, куди можна звернутись за отриманням таких ліків, а придбати самостійно дорогі медикаменти, інвалід, який отримує мінімальну пенсію, не в змозі.

Причини виникнення великої кількості скарг інвалідів 
Держава повинна забезпечити максимально сприятливі умови для самореалізації людей з особливими потребами, всебічно підтримувати їхнє бажання бути корисними суспільству, державі, своїм рідним і близьким. 
Правовий статус інвалідів – це система загальних та індивідуальних прав і свобод осіб зі стійким розладом функцій організму, що закріплені державою у законах і підзаконних актах. 
Інваліди потребують соціальної допомоги і соціального захисту, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення їх законодавчо визначених прав. 
Такими заходами з боку держави є, зокрема, соціальна реабілітація інвалідів, що спрямована на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної діяльності, орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування, задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації. 
На сьогодні в Україні соціальний статус інвалідів, їх права, свободи, обов’язки регулюються Законами України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про реабілітацію інвалідів в Україні”, “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам”, “Про соціальні послуги”, а також іншими підзаконними актами. Всі ці документи спрямовані та визначають основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами. Передбачають сприяння в усуненні або компенсації обмежень життєдіяльності, пов’язаних зі стійким розладом функцій організму людини. 
В Україні прогресивне законодавство, але проблема в тому, що прийняти закон – це не означає його виконувати. Є багато норм, які не діють. В Україні прийнято багато законів, які або зовсім не виконуються, або виконуються не повністю. Більшістю наданих інвалідам прав і гарантій особа не може скористатись. Існує безліч положень, які суперечать одне одному, багато норм потребують змін або виключення, чи заміни на більш пристосовані до сьогоднішнього суспільства. Прийнятий Верховною Радою України 16.12.2009 Закон України “Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї”, повинен внести зміни в практичну ситуацію, яка на сьогодні складається. Конвенцією передбачено ряд принципів на які потрібно робити наголос у суспільстві, це такі як: повага до притаманного людині достоїнства, її особистої самостійності, зокрема, свободи робити власний вибір, і незалежності; недискримінація; повне й ефективне залучення та включення до суспільства; повага до особливостей інвалідів і прийняття їх як компонента людської різноманітності й частини людства; рівність можливостей; доступність; рівність чоловіків і жінок, повага до таких здібностей дітей-інвалідів, які розвиваються, і повага до права дітей-інвалідів зберігати свою індивідуальність. Дотримання таких принципів, виховання високої громадянської культури допоможуть людям з особливими потребами не почуватись відділеними чи непотрібними. 
Конвенцією чітко прописано право інвалідів на забезпечення інформацією. Такі люди повинні бути обізнані з своїми можливостями, вони мають право на забезпечення інформацією у доступному для них вигляді. 
Законодавство України потребує змін, перш за все у сфері його застосування. Держава повинна слідкувати за реалізацією тих норм які прописані законами. Інваліди мають право на ефективну участь у житті суспільства, а суспільство повинно гуманно ставитись до такої категорії громадян як одні із найменш захищених.

Закритість осіб з вадами фізичного чи розумового розвитку 
Звертаючись за допомогою до юристів, інваліди відчувають свою неповноцінність як громадянина суспільства. В більшості випадків за допомогою звертаються “молоді” інваліди, котрі вірять у себе і в сприяння їм як малозахищеним з боку держави. Немало осіб хочуть почути іншу думку з того чи іншого питання. Люди перестали довіряти одні одним, і для них важливо переконатись у правдивості отриманої інформації. 
Що спонукає інваліда звертатись за консультаціями? Зустрівшись з проблемою чи з перешкодою в отриманні допомоги, яка передбачена законодавством, інвалід перш за все намагається вирішити це питання самостійно. З проаналізованих вище проблем можна побачити, що просто вони не вирішуються. Можливо причинами в загостренні ситуації є пасивність органів влади і місцевого самоврядування, керівників підприємств, які покликані забезпечувати виконання закону. 
Інваліди звертаються за допомогою до юристів в надії, що вони допоможуть їм у простих і в той же час важливих для інваліда питаннях. Не завжди вдається допомогти інваліду, оскільки юрист не може вплинути на закон чи його фінансове забезпечення. Часто люди ставлять помилкові цілі звертаючись за допомогою, громадяни переслідують можливість отримати певне сприяння чи вплив на державні ограни в особі юриста, а не тільки консультацію. 
В багатьох випадках інвалід просто не знають своїх прав, не знають куди можна звертатись за допомогою, не знають зобов’язань, які взяла на себе держава перед інвалідом. В таких ситуаціях вдається спрямувати інваліда в потрібному напрямку, надати консультацію щодо належних прав. Серед інвалідів є чимало тих, хто вважає, що хтось, щось комусь винен – або держава, або суспільство. Вони не можуть зрозуміти, що ніхто сьогодні нічого нікому не винен. Так, є певні обов’язки, які на себе бере держава, але і людина не повинна бути пасивною. 
Нерідко інваліди звертаються з усними скаргами на дії певних осіб чи органів, до керівників відповідних закладів, але можуть отримати неочікувану відповідь чи образу, і в таких ситуаціях люди розчаровуються у можливості чи бажанні їм допомогти. 
Ті, хто звертаються за допомогою, це малий відсоток тих, хто її дійсно потребує. Пасивність інвалідів, яка спричинена різними факторами, не залишається поза увагою громадських організацій інвалідів, які знають стан існуючий сьогодні. Громадські організації покликані сприяти змінам, ініціювати їх, доносити до потрібного рівня. Завдання таких організацій усунути всі бар’єри, які стоять на шляху самореалізації інвалідів, і які спрямовані на допомогу таким людям. Але перш за все самі громадяни повинні проявляти активність і зацікавленість у зміні становища, в яке сьогодні вони поставлені.