Судова справа щодо визнання складеного глухонімою особою заповіту недійсним

(Справа № 158/433/17, провадження № 2/0158/13/18)

Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 березня 2018 року м.Ківерці
Ківерцівський районний суд Волинської області
в складі головуючого судді - Корецької В.В.
при секретарі - Процик Л.В.
за участю представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Ківерці цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 селищної ради Ківерцівського району Волинської області, ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним, -
ВСТАНОВИВ :
ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 селищної ради Ківерцівського району Волинської області, ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним.
Позовні вимоги мотивує тим, що 13.05.2009 року помер її батько ОСОБА_6, після смерті якого відкрилася спадщина на спадкове майно, а саме, частину квартири АДРЕСА_1 та будинковолодіння, що знаходиться в смт.Цумань, вул.1 Травня, 115, Ківерцівського району Волинської області.
Спадкоємцями першої черги на той момент була вона, її сестра – ОСОБА_5 та їхня мати – ОСОБА_7 Так, по смерті ОСОБА_6 та на час відкриття спадщини, її мати ОСОБА_7, проживала разом з чоловіком та заяву про відмову від спадщини не подавала, тому у відповідності до ст.1268 ЦК України, вважається такою, що прийняла спадщину.
11.07.2015 року померла ОСОБА_7, і восени цього ж року їй стало відомо, що у приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_8 заведено спадкову справу по смерті ОСОБА_7
Однак, 01.08.2016 року при звернені до вищезазначеного приватного нотаріуса їй було відмовлено у прийнятті спадщини, оскільки вона не є непрацездатною особою, тому що на момент відкриття спадщини вона не досягла пенсійного віку і не має права на обов’язкову частку.
15.09.2016 року вона звернулася до Рівненського міського суду з позовною заявою про визнання незаконною постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, і на виконання ухвали даного суду було надано матеріали спадкової справи до майна померлої ОСОБА_7, з яких вбачається, що її матір’ю, спадкодавцем ОСОБА_7 було складено заповіт, посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Ківерцівського району Волинської області 11.09.2014 року.
Вважає, що даний заповіт складений з порушення вимог закону щодо його форми та посвідчення, оскільки ОСОБА_7 за життя була інвалідом 3 групи з діагнозом глухонімота та по життю, в суспільстві, користувалася послугами перекладача жестової мови, а тому в певній мірі не могла усвідомлювати значення своїх дій і наявність вищевказаного заповіту грубо порушує її права на отримання в спадщину майна, тому просить визнати вищевказаний заповіт недійсним.
Представник позивача ОСОБА_3 – ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задоволити.
Представник відповідача ОСОБА_5 – ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив у їх задоволенні відмовити.
Представник відповідача ОСОБА_4 селищної ради Ківерцівського району Волинської області в судове засідання не з’явився, подав до суду заяву, згідно якої розгляд справи проводити без його участі.
Заслухавши пояснення сторін по справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до положень ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом ст.12 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданими учасниками справи.
Відповідно до вимог ст.19 ЦПК України, суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин.
Судом встановлено, що ОСОБА_7, померла 11.07.2015 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть (повторно) серії І-ГЮ №177259 від 20.10.2015 року, виданого відділом ДРАЦС Рівненського МУЮ Рівненської області /а.с.9/.
Із заповіту від 11.09.2014 року вбачається, що від імені ОСОБА_7 на ім'я ОСОБА_5, зроблено розпорядження, що на випадок її смерті все її майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося заповіла останній, вказаний заповіт посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_9, зареєстрований в реєстрі за №64. /а.с.17/.
Разом з тим, в судовому засіданні встановлено, що спадкодавець ОСОБА_7 була інвалідом 3 групи з дитинства із діагнозом - глухонімота та знаходилася на обліку у Рівненській обласній організації УТОГ з 1995 року, що підтверджується довідкою серії 57Ц №682360 від 19.06.1958 року /а.с.22/.
Згідно ст. 1234 Цивільного кодексу України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це положення підлягає застосуванню й щодо тих фізичних осіб, які мають певні фізичні вади, зокрема є глухонімими, однак чинні ЦК України та Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України чітко не регламентують порядок нотаріального посвідчення заповіту, право на який може здійснити фізична особа, яка є глухонімою.
Зокрема, в п.7 ОСОБА_10 9 Інструкції Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02.2012 року вказано, якщо глуха, німа або глухоніма фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, письменна, вона має прочитати документ і підписати його. Якщо така особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписати документ, то при вчиненні нотаріальної дії обов'язково повинна бути присутня особа (сурдоперекладач), яка володіє технікою спілкування з глухою, німою або глухонімою особою і може підтвердити своїм підписом, що зміст правочину, заяви чи іншого документа відповідає волевиявленню та дійсним намірам учасника нотаріальної дії. Підпис особи (сурдоперекладача) проставляється після тексту документа.
Варто зазначити, що чинний ЦК України встановлює кілька альтернативних порядків (способів) здійснення будь-якою фізичною особою, у тому числі глухонімою, права на заповіт і посвідчення таких заповітів. При цьому така альтернативність пов’язана не лише з особливостями суб’єктного складу цих відносин, а може залежати й від інших обставин, наприклад, виду заповіту чи суб’єкта фіксації тексту заповіту рукописно або з використанням технічних засобів.
Тобто, можливо виокремити такі альтернативні способи здійснення глухонімою фізичною особою права на заповіт і посвідчення таких заповітів: – написання заповідачем заповіту власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч.1 ст.1248 ЦК України); – написання заповідачем секретного заповіту (ст.1249 ЦК України); – на прохання заповідача — написання тексту заповіту нотаріусом власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч.2 ст.1248 ЦК України).
Незважаючи на те що перший і другий із перерахованих варіантів менше застосовуються в нотаріальній практиці, вони насправді є менш проблемними, а як наслідок — більше застосовуються, коли правом на заповіт бажає скористатися глухоніма особа. Така ситуація обумовлена тим, що саме глухонімота фізичної особи, по-перше, є перешкодою у звичному (вербальному) спілкуванні заповідача й нотаріуса, і, по-друге, унеможливлює прочитання заповіту вголос, як цього вимагає ч.2 ст.1248 ЦК України.
Відсутність вербального спілкування має бути компенсована одним зі способів: письмовим (літеральним) спілкуванням, або – спілкуванням спеціальною мовою жестів.
З врахуванням вищевикладеного, слід визначити основні складові порядку посвідчення заповіту глухонімої особи, текст якого за проханням заповідача складений нотаріусом власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, а саме: підготовка тексту такого заповіту на прохання заповідача шляхом використання власноручно написаного заповідачем проекту тексту заповіту, якщо заповідач вміє писати, чи інформування нотаріуса про волевиявлення заповідача з використанням послуг сурдоперекладача; особисте прочитання заповідачем підготовленого тексту заповіту чи доведення до нього змісту тексту заповіту з використанням послуг сурдоперекладача.
При цьому, оскільки мета цієї дії — співставлення волевиявлення заповідача та підготовленого іншою особою (нотаріусом) тексту заповіту, не принциповим для цього етапу є читання заповіту вголос. Метою наступного етапу є перевірка нотаріусом того, що заповідач знайомиться з текстом заповіту (нагальне для випадків, коли заповідач не вміє читати), що має наслідком презумпцію розуміння тексту заповіту. За загальним правилом, така перевірка здійснюється шляхом прочитання тексту заповіту вголос. Виконання цієї вимоги щодо глухонімого заповідача може бути здійснено шляхом інформування останнім нотаріуса щодо тексту заповіту через сурдоперекладача.
Разом з тим, суть вищевказаної дії залишається такою ж самою - перевірка нотаріусом того, що заповідач знайомиться з текстом заповіту, оскільки й глухонімий заповідач може не вміти читати.
У випадку коли глухонімий заповідач не може прочитати текст заповіту з різних причин, інформація про зміст заповіту має бути до нього доведена за допомогою послуг сурдоперекладача.
Однак, у даному випадку, заповідач ОСОБА_7, яка за життя була глухонімою, могла у повній мірі прочитати текст. Даний факт сторонами у справі не оспорюється та підтверджується наступними доказами та показами свідків.
Так як, згідно інформації ОСОБА_2 – Волинської спеціальної загальноосвітньої школи – інтернату І-ІІІ ступенів, ОСОБА_7 (дівоче прізвище - ОСОБА_11), ІНФОРМАЦІЯ_1 навчалася у цій школі. Крім того з даної довідки вбачається, що головним завданням педагогів школи в той час було навчити учнів читати, розуміти зміст прочитаного, писати, тощо /а.с.151-152/.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_13 та ОСОБА_14, кожен зокрема повідомили суду, що ОСОБА_7 була глухонімою і у спілкуванні з нею виникали труднощі. Коли зрозуміти її було неможливо, остання писала на листках і давала читати. Всі її поважали і неодноразово допомагали у її різних зверненнях. Крім того, зазначили, що ОСОБА_7 була життєрадісною та старалась обходитись без сторонньої допомоги, оскільки неодноразово їздила виписувати собі дрова, оплачувати комунальні послуги, тощо. Разом з тим, зазначили, що перед її смертю, доглядала останню дочка – ОСОБА_3, а саме часто провідувала її, помагала по господарству, разом із нею їздила у лікарню.
Свідок ОСОБА_15 у судовому засіданні показала суду, що ОСОБА_7 знає з дитинства, оскільки проживала з нею по сусідству у м.Рівне. Проблем у спілкуванні з останньою не було, оскільки її батьки також були глухонімими і вона добре спілкувалася жестами. Зазначила, що спадкодавець ОСОБА_7 могла сама вирішувати питання в державних установах, завжди ходила із зошитом у якому все занотовувала і давала читати іншим людям, які її не розуміли, і котрі відписували їй. Також зазначила, що заповідач сама оформлювала покупки таких речей як холодильник та газова плита. Крім того, свідок також пояснила, що ОСОБА_7 довірила їй (на підставі довіреностей) отримувати замість неї пенсію.
Також, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_16, які працюють у ОСОБА_4 селищній раді Ківерцівського району Волинської області, повідомили суду, що ОСОБА_7 часто приходила до селищної ради з різного роду питаннями. Всі знали, що вона глухоніма, однак вона завжди приходила із зошитом в якому записувала свої прохання. Також повідомили, що звісно цілі змістовні речення остання писати не могла, однак зрозуміти останню було можливо.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 повідомив суд, що ОСОБА_7 приходила в ОСОБА_4 селищну раду Ківерцівського району Волинської області з проханням посвідчити заповіт. На запитання на кого скласти заповіт надала копію паспорта ОСОБА_5. Після того, як він підготував документ, ОСОБА_7 прочитала його, заплатила державне мито за посвідчення заповіту та власноручно підписала його. Крім того зазначив, що текст “заповіт прочитаний та підписаний мною особисто” виконаний самим спадкодавцем – ОСОБА_7
Відповідно до роз'яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України у постанові № 7 від 30 травня 2008 року “Про судову практику у справах про спадкування”, при вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК України. Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочин, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила (п.16 постанови).
За змістом ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Заповіт є одностороннім правочином. Відповідно до ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно зі ст.ст.1247, 1251 ЦК України заповіт складається у письмовій формі і має бути посвідчений нотаріусом або іншими уповноваженими посадовими службовими особами відповідного органу місцевого самоврядування. Статтею 1254 цього Кодексу передбачено, що заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт. Кожний новий заповіт скасовує попередній.
Частиною 3 ст.203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із ч.1 ст.1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі ст.215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається (п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 “Про судову практику у справах про спадкування”).
Форма заповіту передбачає обов'язковість його посвідчення нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України (ч.3 ст.1247 ЦК України).
Згідно ст.1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Судом встановлено, що заповіт ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Ківерцівського району Волинської області 11.09.2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 64.
Разом з тим, відповідно до ст.129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Крім того, згідно ч.4 ст.10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи; роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною 2 ст.77 ЦПК України передбачено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 81 цього Кодексу. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Згідно ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до п.11 ПП ВСУ “Про судове рішення у цивільній справі” №14 від 18.12.2009 року оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Як вбачається із тексту спірного заповіту, показань свідка ОСОБА_9, заповіт складений з дотриманням вищевказаних вимог чинного на той час законодавства, а саме складений у ОСОБА_4 селищній раді Ківерцівського району Волинської області, у письмовій формі із зазначенням місця його укладення, підписаний ОСОБА_7, посвідчений секретарем сільської ради.
Крім того, заповіт був підписаний та посвідчений заповідачем, ОСОБА_7, 11.09.2014 особисто, про що є запис в книзі реєстрації заповітів за реєстровим номером 43. Заповіт не змінено та не відмінено.
Будь-яких доказів на підтвердження доводів про те, що заповідач ОСОБА_7 була недостатньо інтегрована в суспільстві, погано орієнтувалася у своїх правах і обов’язках, користувалася послугами перекладача жестової мови не знаходить свого підтвердження у матеріалах справи та спростовується показами свідків та наявними у справі іншими доказами.
Разом з тим, доказів, що заповіт складений на ОСОБА_5 не було вільним і не відповідало волі ОСОБА_7, суду не надано.
З урахуванням встановлених судом обставин та вказаних вимог закону, беручи до уваги те, що матеріалами справи повністю підтверджується стан, у якому перебувала заповідач ОСОБА_7 на момент посвідчення заповіту, відсутність примусу, тобто вільне волевиявлення на посвідчення даного заповіту, а тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання заповіту недійсним свого підтвердження в судовому засіданні не знайшли, тому в задоволенні позову є підстави відмовити повністю.
Керуючись ст.ст.12, 13, 81, 89, 258, 263-265 ЦПК України, ст.ст.1247-1248, 1251-1253, 1257 ЦК України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 “Про судову практику у справах про спадкування”, Інструкцією Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02.2012 року, -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 селищної ради Ківерцівського району Волинської області, ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним – відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду у Волинській області протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Ківерцівського районного суду В.В.Корецька

ПОСТАНОВА
Іменем України

06 квітня 2020 року
(справа № 158/433/17, провадження № 61-40644св18)

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Цуманська селищна рада Ківерцівського району Волинської області, ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року у складі судді Корецької В.В. та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З.А., Карпук А.К., Здрилюк О.І.,
ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Цуманської селищної ради Ківерцівського району Волинської області (далі - Цуманська селищна рада), ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_5 , після смерті якої залишилося спадкове майно. Під час вчинення дій, необхідних для прийняття спадщини восени 2015 рокуїй стало відомо, що на підставі заяви її рідної сестри - ОСОБА_2 приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Степурою О. В. було заведено спадкову справу. В подальшому вона також дізналася, що 11 вересня 2014 року спадкодавець склала заповіт, посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Гончаруком А. Ф., за яким заповіла все своє майно дочці ОСОБА_2 . Вважає вказаний заповіт таким, що складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки ОСОБА_5 була глухонімою та неписьменною, часто користувалася послугами сурдоперекладача, у зв`язку з чим не могла прочитати документ і підписати його. Наявність оспорюваного заповіту грубо порушує її права на отримання спадщини, яка залишилася після смерті матері. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати заповіт недійсним.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний заповіт відповідав волі спадкодавця і був складений з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення. Законодавець чітко визначив, у яких випадках необхідна присутність сурдоперекладача при посвідченні заповіту, а саме - лише у разі, коли у зв`язку з хворобою або фізичною вадою глухоніма особа не може підписати документ. Однак, будучи глухонімою, ОСОБА_5 могла самостійно прочитати та підписати заповіт, що підтверджується письмовими доказами та показаннями свідків.
Постановою Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_5 хоча й була глухонімою людиною, однак вміла читати та писати, а тому посвідчення заповіту при свідках та сурдоперекладачеві не вимагалося. Протягом всього життя спадкодавець у побуті обслуговувала себе самостійно, була працевлаштованою, отримувала заробітну плату, сплачувала комунальні послуги та здійснювала покупки у торговельних місцях без допомоги сурдоперекладача. Сам по собі низький освітній рівень заповідача не позбавляв її можливості на реалізацію конституційних прав щодо вираження своєї особистої волі, яка відображена у тексті заповіту.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У липні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 рокуі ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи. Її мати була недостатньо інтегрована в суспільстві, погано орієнтувалася у своїх правах та обов`язках. Будучи глухонімою людиною, ОСОБА_5 також не вміла писати, а тому при складанні заповіту обов`язковою була участь сурдоперекладача і двох свідків, які могли б підтвердити своїм підписом, що зміст правочину відповідав волевиявленню та дійсним намірам учасника нотаріальної дії. Факт письмового спілкування нотаріуса з глухонімою особою мав бути зафіксований у тексті заповіту або в додаткових документах, які підлягали зберіганню. Допитані свідки дали нелогічні пояснення, які суди мали б оцінити критично та не брати до уваги. Апеляційний суд порушив принцип змагальності сторін, оскільки не відібрав пояснень у представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6, у зв`язку з чим вона не мала можливості задати йому питання, почути доводи сторони відповідача щодо законності рішення суду першої інстанції та необґрунтованості апеляційної скарги.
У вересні 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Ківерцівського районного суду Волинської області.
12 вересня 2018 року справа № 158/433/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, після смерті якої залишилося спадкове майно.
Спадкоємцями померлої ОСОБА_5 є її діти - ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які прийняли спадщину в установленому законом порядку.
11 вересня 2014 року ОСОБА_5 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, своїй дочці ОСОБА_2. Їїзаповіт посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Гончаруком А.Ф. та зареєстрований в реєстрі за № 64.
Постановою приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Степури О.В. було відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з тим, що вона не має права на обов`язкову частку у спадщині, яка на підставі заповіту належить ОСОБА_2.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки ОСОБА_5 була глухонімою та неписьменною людиною, у зв`язку з чим цей документ мав бути складений та посвідчений за участю сурдоперекладача і двох свідків.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статей 1248, 1251 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 2.6 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 14 лютого 2012 року № 3306/5, глуха, німа або глухоніма фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, сама читає заповіт чи заяву і підписує його (її). Якщо така особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписати документ, то при вчиненні нотаріальної дії обов`язково повинна бути присутня особа (сурдоперекладач), яка може порозумітися з глухою, німою або глухонімою особою і підтвердити своїм підписом, що зміст заповіту, заяви відповідає волі учасника нотаріальної дії. Підпис особи (сурдоперекладача) проставляється після тексту заповіту, заяви. Від зазначеної особи вимагається документ, що підтверджує її кваліфікацію.
Аналогічні по суті положення закріпленні в пункті 7 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.
Судами також встановлено, що спадкодавець ОСОБА_5 була глухонімою людиною, з 1995 року перебувала на обліку в Рівненській обласній організації Українського товариства глухих.
Разом з тим, будучи глухонімою, спадкодавець вміла читати та писати, про що свідчить довідка Володимир-Волинської спеціальної школи-інтернату, згідно з якою головним завданням педагогів було навчити учнів читати, розуміти зміст прочитаного, писати, поставити звуки та закріпити їх вимову в усній мові. Навчаючись у спецшколі, ОСОБА_7, 1939 року народження, отримала такі оцінки: українська мова - 4, письмо - 4, читання губ - 5.
Крім того, зазначений факт також підтвердили допитані в суді першої інстанції свідки.
Зокрема, свідки ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 пояснили, що в них виникали певні труднощі у спілкуванні з ОСОБА_5, однак в незрозумілих ситуаціях вона записувала запитання або відповідь на листку паперу.
Свідок ОСОБА_12 показала, що знає спадкодавця з дитинства, оскільки проживала з нею по сусідству в місті Рівному. Її батьки також були глухонімими людьми, а тому вона вміла спілкуватися з ОСОБА_5 за допомогою мови жестів. Заповідач завжди ходила із зошитом, в якому записувала запитання чи відповіді для людей, які її не розуміли. ОСОБА_5 сама вирішувала свої проблеми в державних установах і здійснювала покупки речей.
Допитані як свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14, які працюють у Цуманській селищній раді, пояснили, що ОСОБА_5 часто приходила до селищної ради із зошитом, в якому записувала свої прохання. Звісно, змістовні речення заповідач писати не могла, однак її можна було зрозуміти.
Свідок ОСОБА_15 показав, що він як секретар Цуманської селищної ради посвідчував оспорюваний заповіт. На його запитання, на чиє ім`я необхідно скласти заповіт, ОСОБА_5 дала копію паспорта ОСОБА_2. Після того, як він підготував текст документу, ОСОБА_5 прочитала його, сплатила державне мито та власноручно підписала заповідальне розпорядження. Речення «заповіт прочитаний та підписаний мною особисто» виконане самим спадкодавцем.
Під час розгяду справи позивач не заперечувала, що спадкодавець у певній мірі вміла читати та писати, хоча з граматичними помилками та неправильним відмінюванням слів.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним, оскільки чинне на час складання цього правочину законодавство вимагало залучення свідків та сурдоперекладача лише у разі, якщо глухонімий заповідач був неписьменним, доказів на підтвердження чого позивачем не надано, як і не доведено, що заповідальне розпорядження не відповідало волевиявленню спадкодавця.
При цьому суди правильно виходили з того, що сам по собі низький освітній рівень заповідача (написання слів з граматичними помилками та неправильним відмінюванням) не міг бути підставою для позбавлення її можливості на реалізацію конституційних прав щодо вираження своєї особистої волі, яка відображена у заповіті, складеному з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що факт письмового спілкування нотаріуса (посадової особи органу місцевого самоврядування) з глухонімою особою мав бути зафіксований у тексті заповіту або в додаткових документах, які підлягали зберіганню, є неспроможними, оскільки чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство не містило таких вимог щодо посвідчення заповіту.
Посилання заявника на те, що її мати була недостатньо інтегрована в суспільстві, погано орієнтувалася у своїх правах та обов`язках, не вміла читати і писати, не заслуговують на увагу, оскільки не знайшли підтвердження під час розгляду справи та спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи.
Доводи касаційної скарги про те, що допитані свідки дали нелогічні пояснення, які суди мали б оцінити критично та не брати до уваги, не заслуговують на увагу, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Аргументи заявника про те, що апеляційний суд порушив принцип змагальності сторін, оскільки представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 не надав своїх пояснень, у зв`язку з чим вона не мала можливості задати йому питання, почути доводи сторони відповідача щодо законності рішення суду першої інстанції та необґрунтованості апеляційної скарги, також є неспроможними. Під час апеляційного перегляду справи представник відповідача підтримав доводи, наведені ним у відзиві на апеляційну скаргу. Надання пояснень суду, наведення своїх доводів та міркувань є правом учасника справи, а не його обов`язком. При цьому сам факт ненадання усних пояснень не позбавляв позивача права ставити в судовому засіданні питання стороні відповідача.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В.А.Стрільчук, С.О.Карпенко, М.Ю.Тітов

Джерело: Судова влада України

ADMIN: Дехто сьогодні недооцінює отримання консультації у досвідченого адвоката. Такі люди або такі організації швидше за все ніколи не використовували цей вид юридичних послуг або не зверталися за правовою консультацією до справжніх професіоналів своєї справи. При цьому, не всім відомо, що висококваліфікована консультація адвоката – це реальна допомога, а не набір законодавчих термінів, посилань на закони, в яких доведеться додатково розбиратися самому.
Тому, на превеликий жаль, до висококваліфікованих фахівців, які вільно володіють жестовою мовою ГО “Спілка нечуючих юристів” за адвокатською консультацією вони цієї справи не звертались.