Автором даної статті описано власний досвід взаємодії з різними системами організації перекладацьких послуг американського континенту, зокрема в США; показана еволюція і суть філософських моделей перекладача жестової мови. Розкрито зміст основних принципів Кодексу професійної етики перекладачів ЖМ та проведено диференціацію понять перекладу і транслітерації. Метою даної статті є наслідування американської моделі перекладу як сучасної гуманістичної системи, що передбачає захист лінгвістичних прав глухих і збереження культурної спадщини глухих.

1. Реєстр перекладачів для глухих.

Американське співтовариство глухих є культурною й лінгвістичною групою, що має невід’ємне право на повну й доступну комунікацію й участь у всіх сферах громадського життя. Члени американського співтовариства глухих мають право на інформацію про можливий вибір і перекладацькі послуги найвищої якості. Визнання прав на комунікацію глухих американських жінок, чоловіків і дітей визначає основу всіх положень, принципів і норм поведінки, викладених у Кодексі професійної етики перекладачів. Перекладацькі послуги здійснюються на основі філософії Реєстру перекладачів для глухих (РПГ).
РПГ визнає повноваження (eтpowerтeпt) глухих. Це слово не має українською мовою точного перекладу, але тут поняття eтpowerтeпt має на увазі право глухих на прийняття рішень, і в них - право основного голосу.
На сайті РПГ можна познайомитися з його історією. Зокрема, РПГ створений ще у 1964 році, визнає, що американське співтовариство глухих має культуру й мову, відмінні від вербальної англійської, але дві мови мають рівний статус. Завдяки такому ставленню глухі самостійно визначають необхідні для себе навички й уміння перекладачів, самостійно обирають собі перекладачів. Іншими словами, перекладачі для глухих, а не глухі для перекладачів.
У США перекладачі повинні додержуватися Кодексу професійної поведінки (Кодекс), у який включені основні правила й норми професійної поведінки. Кодекс був розроблений РПГ і Національною асоціацією глухих (НАГ)США. Протягом багатьох років ці організації мали власні системи, сертифікації й свої етичні кодекси. Чесно кажучи, відносини між цими організаціями були непрості, і лише два роки тому був прийнятий оновлений Кодекс, розроблений спільно обома організаціями. Таким чином, Кодекс включає погляди глухих і перекладачів на ідеальну ситуацію перекладу.

Основні принципи Кодексу:
1. Перекладачі твердо дотримуються стандартів конфіденційної комунікації.
Варто твердо дотримуватися кожного викладеного принципу Кодексу, незалежно від особистих інтересів або вибору. Перший принцип – сувора конфіденційність. Перекладаючи клієнтові, перекладач тримає інформацію у таємниці. Повне збереження таємниці завжди і за будь-яких умов.
2. Перекладачі повинні володіти професійними навичками й знаннями, необхідними для кожної специфічної ситуації перекладу.
Для виконання кожного завдання перекладачі повинні мати професійні знання й досвід. Переклад на прийомі у лікаря вимагає аналізу своїх професійних навичок. Запитання: Чи досить у мене знань й умінь? Чи є в мене кваліфікація? Чи є в мене необхідні знання? Якщо ні, перекладач не повинен погоджуватися на цю роботу. Немає таких перекладачів, які можуть перекладати абсолютно у всіх ситуаціях. Я виконую таку роботу, якщо маю відповідний досвід, знаю необхідну термінологію. Серйозним порушенням Кодексу вважається наступний випадок. Ви погоджуєтеся перекладати судову справу, хоча не розбираєтеся в юридичних питаннях. Навіть, якщо глухий клієнт дуже вмовляє Вас і пропонує додаткову винагороду, ви повинні сказати: "Ні, у мене немає відповідного досвіду". Я повинен рекомендувати глухому клієнтові інших, кваліфікованих перекладачів жестової мови (ПЖМ). Багато перекладачів з інших країн погоджуються, найчастіше з жалю, але це неприпустимо.
3. Манери перекладачів повинні відповідати кожній конкретній ситуації перекладу.
Третій принцип стосується поведінки при виконанні завдання. Прикладом тут може слугувати манера одягатися для виконання певної роботи. Якщо Вам байдуже, як Ви виглядаєте, або просто одяглися в чорне, Ви навряд чи досягнете успіху в своїй роботі. Наприклад, Ви повинні перекладати під час походу в гори, а одягнені в плаття, у такому випадку, це неправильні манери поведінки.
4. Перекладачі повинні демонструвати повагу до Клієнтів.
Четвертий принцип вимагає поваги з боку перекладачів до всіх сторін у ситуації перекладу – це дуже важливо.
5. Перекладачі демонструють повагу до своїх колег, практикантів і студентів, що вивчають ази професії.
П'ятий принцип підкреслює важливість рівного ставлення до всіх своїх колег, практикантів і студентів. Не можна вважати: "Я маю сертифікат, тому я кращий за тебе". Потрібно поважати й підтримувати всіх, у тому числі, й новачків.
6. Перекладачі повинні дотримуватися етики ведення бізнесу.
Перекладачі повинні вести бізнес абсолютно чесно. Наприклад, перекладачі не можуть вимагати підвищеної оплати своєї праці лише тому, що їм так захотілося. Природно, є винятки, такі, як переклад у судах, терміновий виклик і т.п., але для цих випадків є своя сітка оплати. У цілому, по США мінімальний період оплати роботи перекладача – дві години. Однак, якщо Вас викликали на дві години роботи, не можна намагатися закінчити роботу якнайшвидше. Це лише деякі приклади виконання шостого принципу.
7. Перекладачі повинні займатися своїм професійним зростанням.
Нарешті, незважаючи навіть на багаторічний досвід роботи, перекладачі повинні постійно підвищувати свою кваліфікацію. РПГ вимагає, щоб перекладачі підвищували свою кваліфікацію впродовж 80 годин кожні чотири роки після підтвердження свого сертифіката. Якщо перекладачі не дотримують Кодекс, то існує певна процедура позбавлення їхнього професійного сертифіката.

2. Еволюція філософських моделей перекладу в США

За 40 років існування РПГ філософії перекладу відбулися суттєві зміни. Можна виділити чотири основні підходи до перекладу або чотири погляди на роль перекладача.

"Помічник"
Перша модель – це "помічник", тобто перекладач, що "допомагає" глухим. Ще до створення РПГ більшість перекладачів були дітьми глухих батьків, які з дитинства звикли допомагати їм з перекладом, піклуватися про різноманітні повсякденні проблеми. Це стало звичним способом життя.
Наприклад, допомагаючи батькам на прийомі в лікаря, навіть маленькі діти вели самотужки бесіди з лікарями, а ставши дорослими вони самостійно здійснювали переклад своєму клієнтові. Глухим ставили лише ті питання, на які перекладачі не знали відповіді, наприклад, – дата народження або подробиці захворювання. У результаті чого глухі опинялися вдома з рецептом ліків, не маючи ні найменшого уявлення про те, що сказав лікар.
Найчастіше перекладачі поводяться як батьки глухої дитини, допомагаючи й опікуючи. Глухим повідомляється лише частина інформації з власного вибору перекладача. Це, як і раніше, відбувається в пострадянських країнах, але в США таке було років 40 тому. Модель "помічника" наділяє владою й правом голосу не глуху людину, а перекладача, який не може в цьому випадку бути професіоналом.

"Механізм"
На семінарі в 1964 році, коли був створений РПГ, обговорювалася модель поведінки "перекладача-помічника", і були визнані всі її недоліки, а саме, позбавлення глухих права власного голосу. Тому перекладачі вирішили застосовувати наступну технологію, яка полягає в тому, що необхідно вести себе як механічні машини – перекладати слово в слово лише те, що точно було сказано словесною або жестовою мовою, невраховуючи мовні і культурні особливості та відмінності. У результаті, глухі після довгих років взаємодії з "перекладачами-помічниками" зіткнулися з бездушними «роботами», які "не допомагають". Перекладачі перетворилися в деяку подобусучасних комп′ютерниx програм для перекладу, тобто механічний переклад, що не враховує напівтонів, емоцій, інтонацій й інших важливих чинників. Але і цей варіант не виявився вдалим і з'явилася третя модель.

"Полегшення спілкування"
Третя модель, створена для полегшення спілкування, покликана "полегшувати" розуміння двох мов, більш точніше – використати взаємовплив жестової й словесної мов (тобто використання КЖм). Перекладачі змінювали комунікативний процес, намагалися правильно передати зміст, але при цьому на свій розсуд адаптували обидві мови одна до одної.
Запропонована модель мала суттєві прогалини. Наприклад, глухі страждали від зміни своєї рідної ЖМ на КЖм, а перекладачі часто упускали або не розуміли важливість застосування немануального компоненту під час перекладу. Тому якість перекладу надзвичайно страждала. Дуже багато глухих були обурені використанням подібної моделі.

"Білінгвізм – Бікультура"
Білінгвальна-бікультурна модель або "бі-бі" (англійською вимовляється "бай-бай", прим. ред.) визнає перекладача експертом у культурі чуючих, і у культурі глухих, експертом у вербальній мові, і у ЖМ. Перекладач вільно володіє обома мовами, чітко і вільно орієнтується в обох культурах, знає мовознавчі особливості, передає комунікативні "посилання", застосовує емоційний супровід. Сучасна модель – значний компроміс попередніх моделей і засвідчує успішні результати.

3. Історія розвитку професіоналізму
Висвітлюючи питання моделей перекладацьких послуг, варто звернути увагу й на процес здійснення переходу до професіоналізму ПЖМ з історичної точки зору. Перші перекладачі не отримували ніякої спеціальної підготовки в коледжах. Як й у багатьох інших країнах, це були, в основному, чуючі люди глухих батьків або родичів. Інші особи, які були перекладачами, опановували жести, тому що працювали з великим колективом глухих – у клубах або школах глухих. Поступово була розроблена програма підготовки перекладачів (ППП). Перекладачі вчилися впродовж двох років й отримували диплом, який прирівнювався документу про здобуття середньої спеціальної освіти. Зрозуміло, що цього було недостатньо, тому стало з'являтися усе більше й більше розроблених ППП в університетах і коледжах (рівень бакалавра). Але зараз багато хто вважає, що й цього недостатньо, оскільки глухі здобувають (нарівні з чуючими) ступінь магістра, розробляють наукові теми і захищають дисертації. Важливо, щоб і перекладачі, що працюють із такими глухими (які озвучують їх або які перекладають їм ЖМ) мали відповідний рівень освіти. Тому чуючі перекладачі просто змушені підвищувати свою кваліфікацію.
Ще один спосіб поліпшити якість професійної освіти перекладачів – прирівнювання АЖМ, як звичайної університетської дисципліни, до будь-якої іноземної мови. Це привело до того, що законодавство штатів офіційно визнало АЖМ. З поширенням курсів АЖМ збільшилася кількість бажаючих вступати на ПП. Багато перекладачів сьогодні взагалі не мають жодних контактів з співтовариством глухих на відміну від перекладачів колишніх днів – родичів глухих. Нових перекладачів пов'язує із глухими лише визнання і шана до ЖМ.
Україна поки далека від цього. Дуже важливо, щоб в Україні ПП були прирівняні за своїм статусом до програм навчання другій мові. У такий спосіб будуть підключені навчальні заклади, що займаються післяшкільною освітою, буде зацікавленість у кар'єрному й освітньому зростанні.
В 1979 році з'явилося поняття "глухий перекладач (ГП)". Дотепер багато хто не розуміє, що таке – глухий перекладач. Вони думають так: "Якщо я закінчив спеціальну програму підготовки перекладачів й у мене гарні навички перекладу, то навіщо мені потрібний ГП?" Однак для більшості випускників таких програм АЖМ не є рідною мовою. Для них АЖМ – друга мова. У результаті виникають ситуації, коли випускники ПП не можуть функціонувати ефективно без ГП. В 1978 році ГП стали називати «естафетними» (передавальними) перекладачами. Однак, це неправильна назва, ГП не просто передають, вони насправді перекладають. Тому термін ГП закріпився.

3.1. Переклад і транслітерація
У цьому розділі визначається різниця між процесом перекладу й транслітерацією. Це відносно нове поняття, і не всі розуміють різницю. Якщо перекладач здійснює переклад з англійської на АЖМ й навпаки, то розділяє граматики і синтаксиси обох мов, користується двома відмінними одна від одної мовними системами. При транслітерації використовуються жести, дотримуючись граматики англійської словесної мови. Ви говорите: "Я йду в музей". На АЖМ буде інакше: МУЗЕЙ / Я / ЙТИ.
Хочу поділитися особистим випадком. Коли ми переїхали із сім’єю в США, нам перекладав перекладач, якого я досить добре розумів. Потім послуги перекладу надавав інший перекладач, що має відповідний сертифікат, проте я не міг нічого зрозуміти. Мій друг стверджував, що це блискучий перекладач, але переклад був незрозумілий! Значно пізніше я зрозумів, що мій друг – слабочуючий, і надавав перевагу не перекладу, а транслітерації. Я ж дотепер обираю не транслітерацію, а переклад! При транслітерації пропускається занадто багато інформації. Дуже важливо розуміти поняття "мова-джерело" й "цільова мова"*. Мова-джерело – це мова, з якої здійснюється переклад, а цільова мова – мова, на яку перекладають. Наприклад, якщо перекладач "озвучує" глухого клієнта, то цільова мова – англійська, а мова -джерело – АЖМ. Перекладачі повинні вміти змінювати свій переклад або транслітерацію залежно від аудиторії. У США існує багато способів комунікації, наприклад, дактилологія. В 60-х роках у Рочестері, штат Нью-Йорк, був винайдений так званий "рочестерський метод", при якому використовувалася лише дактилологія без будь-яких жестів. При перекладі перекладачі звичайно відстають від "мови-джерела" секунд на 10, при транслітерації розрив у часі значно менший, практично слово в слово.
У Росії дуже часто використовується саме транслітерація. Цікаво, що на багатьох конференціях у США на сцені працюють два перекладача – один перекладає на АЖМ, інший – транслітерує. Це дає людям свободу вибору, і якщо я щось пропускаю або не розумію, я можу подивитися на іншого перекладача.
Дуже багато залежить від кваліфікації перекладача, нерідко перекладачі мають обидва сертифікати – сертифікат перекладача (СП) і сертифікат транслітерації (СТ).

3.2. Система атестації перекладачів
РПГ має величезну кількість різних видів документів, кожний з яких неможливо докладно обговорити в даній статті. Зупинемося лише на двох найбільш відомих – СП і СТ.
Система здобуття СП і СТ діяла до грудня 2008 року, після чого здійснено перехід на загальнонаціональну систему. Раніше сертифікати, які видавалися РПГ, викликали багато суперечок. Деякі глухі скаржилися, що атестації на СП і СТ недостатньо. Сподіваємося, що нова система, розроблена НАГ й РПГ, усуне ці недоліки. НАГ й РПГ пропонують зараз єдиний підхід до атестації перекладачів, тому що занадто багато людей були незадоволені різними сертифікатами, які видавалися у різних штатах країни. Новий сертифікат, Національний сертифікат перекладача (НСП), передбачає три рівні кваліфікації. I рівень – письмовий тест, НСП (просунутий рівень). II рівень магістра може здобути перекладач, який володіє ЖМ на рівні носія жестової мови або наближається до цього рівня, ІІІ рівень – перекладач з великим досвідом роботи, то Вам дадуть НСП-рівень магістра. На нашу думку, це не зовсім справедливо. Для письмового іспиту треба володіти навичками, етичним кодексом, культурою й т.д. Щоб здати іспит, необхідно із 150 питань правильно відповісти на 98, що складає 65 %. Нижче пропонується співвідношення у відсотках для кожного розділу іспиту.

Таблиця № 1. Найвищі показники балів за розділами іспиту

Після здачі письмового тесту, вам пропонується здати іспит, який складається із трьох частин: переклад зі словесної на АЖМ або з АЖМ на вербальну мову, зі словесної мови на ЖМ й взаємодію з екзаменатором. Залежно від того, який варіант сертифіката обирає перекладач, здійснюється відповідний іспит.
Однак, для одержання сертифіката ГП прохідний бал – не менше 79% (а для СП або СТ – лише 65%). Для усного тесту на транслітерацію прохідний бал 71%. Такий факт є цілком незрозумілим, створюється таке враження, що від глухих перекладачів просто хочуть позбутися. Маючи СП або СТ, можна потім здобути сертифікат для роботи в судах і у сфері юриспруденції. Глухі, що мають відповідний сертифікат, також працюють у цій сфері.
У деяких штатах існує система атестації перекладачів системи освіти, а зараз з'явилася загальнонаціональна система атестації, яку здійснює окреме агентство. Раніше перекладачі системи освіти мали дуже низьку оплату своєї праці й було важко залучити гарних перекладачів до такої роботи. З розвитком інклюзивного навчання усе більше глухих навчається у загальноосвітній школі, і перекладачі повинні здати особливий тест для отримання права працювати в школі. Багато глухих учнів народилося в чуючих сім'ях, вони не мали в ранньому дитинстві доступу до ЖМ, і перекладачі стають їхніми мовними моделями. Відомі поодинокі факти, що деякі перекладачі без сертифікатів починають винаходити і застосовувати самотужки вигадані жести, що взагалі неприпустимо. Щоб бути мовними моделями для дітей, вони повинні проходити атестацію й постійно підвищувати свою кваліфікацію. На наш погляд, у країнах колишнього Радянського Союзу такої проблеми немає, тому що, як і раніше, збережена сильна система спеціальних шкіл, на відміну від США.
Завдяки новим змінам з’являється усе більше глухих і чуючих перекладачів. Введення НСП робить систему атестації більш чіткою й прозорою. Ті, хто не зміг здати іспити на НСП або лише закінчив ППП, або почувають себе недостатньо готовими до здачі іспиту, у цьому випадку можуть пройти тести, пропоновані на рівні штату, де вони живуть. Багато штатів мають подібні тести, які проводяться атестаційною комісією, що складається із глухих і чуючих фахівців, які оцінюють навички ЖМ й точність перекладу. Система атестації має схожість з новою національною системою, а проте вона без письмового тесту. Перекладачі зобов’язані знати Етичний кодекс і повинні здати тест щодо володіння практичними навичками ЖМ.
Багато хто починає працювати, маючи сертифікат атестації на рівні штату. Наприклад, у Массачусетсі працює атестаційна комісія, яка намагається не відмовляти перекладачам, оскільки їх не вистачає, і намагається запропонувати різноманітні шляхи професійного зростання. Окрім цього, комісія враховує індивідуальні особливості перекладача, наприклад, якщо перекладач працював медсестрою, варто вчитися перекладу у сфері медицини.

3.3. Перекладацькі послуги
Існує багато областей громадського життя, де здійснюється жестовий переклад: медицина, психіатрія, театр і мистецтво, освіта, соціальне обслуговування, працевлаштування, судочинство і юриспруденція, глухі перекладачі, релігія, бізнес, уряд (місцевий, національний і федеральний рівень), сліпоглухі, конференції/семінари, спорт, служба центрів відеоперекладу (СЦВП).
Поява останніх СЦВП стала дуже важливим етапом для розвитку перекладацьких послуг як для глухих, так і чуючих перекладачів. Дуже важливо, щоб всі перекладачі додержувалися Кодексу професійної поведінки.
Ще одна прогалина у нашій системі надання перекладацьких послуг – стало очевидним, що всі агентства, що надають перекладацькі послуги, працюють тільки до 5 вечора, а аварії, і смерті, і хвороби відбуваються протягом усього часу доби.
Я безпосередньо був пов'язаний з розвитком системи перекладацьких послуг для термінових або надзвичайних випадків у Массачусетсі. Свій диплом магістра я одержав у 1999 році й координував роботу більш як 200 перекладачів від Массачусетської комісії у справах глухих і слабочуючих (МКСГС). Перші шість місяців були вдалими, і МКСГС попросила мене розробити експериментальну програму надання перекладацьких послуг у штаті в нічний час й у вихідні дні. У той час додаткова надбавка до оплати перекладацьких послуг була лише у розмірі 25%. Я запропонував розділити штат на зони, у кожній зоні визначив одного "чергового" перекладача, що повинен був носити пейджер з 5 вечора до 9 ранку, і ця робота оплачувалася. Пізніше був організований колл-центр (call-centre). Завдяки діяльності МКСГС і підтримки співтовариства тисячі людей довідалися про нашу службу, кількість замовлень різко зросла.

4. Федеральне законодавство й закони штатів
У даній статті неможливо пояснити всі існуючі в США закони. Розповім лише про один федеральний закон і закон одного штату. З федеральних законів найбільш відомим і потужним є Акт 1990 року американців з інвалідністю, далі – Акт, що включає п’ять статей, пов’язаних з доступністю життя для інвалідів. Я особисто не згодний із цим законом, і дозвольте мені пояснити, із чим це пов’язано. Стаття 3 визначає "кваліфікованого перекладача" як "перекладача, здатного перекладати ефективно, точно й об’єктивно, що володіє рецептивними й експресивними навичками і який володіє необхідною спеціальною лексикою". А як Ви будете оцінювати поняття "кваліфікований"? Хто буде це визначати? У федеральному законі нічого про це не сказано, але закон є закон. Змінити його дуже й дуже непросто, може знадобитися не менш 10 років роботи. Щоб змінити цей Акт, довелося б видати окремий закон. На практиці Акт дає зелене світло дешевим перекладачам низької кваліфікації, які не мають ніякого сертифіката. Не повторюйте такої ж помилки в Україні – відразу включайте термін "сертифікаційний перекладач".
НАГ намагалася змінити ситуацію, але під час обговорення проекту Акту НАГ була лише частиною всієї групи інвалідів. У НАГ не було фахівців з лобіювання законів, у цьому полягала одна із проблем. Наприклад, в Росії у ВТГ система краща, і такі фахівці є. Закликаю Вас дуже ретельно й уважно поставитися до проекту подібного закону у Вашій країні. Не поспішаєте й відразу вносьте в текст закону поняття "сертифікаційний перекладач". Найголовніше, це те, щоб організації глухих були активними. Однак, є певна проблема. Найчастіше глухих називають інвалідами й відносять до таких же груп, як спинальники, сліпі й т.д., у той час як багато хто з нас не вважає себе інвалідом. Тому бажано домагатися окремого закону стосовно глухих. У США нам доводиться миритися із законом, що не визнає нашу культуру, мову, історію.
Тепер про інший закон. У штаті Массачусетс існує спеціальний закон стосовно перекладачів. Він дуже складний, але я постараюся пояснити його. Коли РПГ і НАГ мали свої власні різні системи сертифікації, Массачусетс подібна ситуація не влаштовувала. Рада штату у справах глухих і слабочуючих домоглася у сенаторів прийняття закону, що стосувалася роботи перекладачів у судових інстанціях. МКСГС атестує ПЖМ й надає список перекладачів, які мають право працювати в судах.
На федеральному рівні подібного закону немає. Проте массачусетський закон, прийнятий в 1980 році, послужив зразком для законів не тільки багатьох штатів, але й для РПГ і НАГ.

5. Співвідношення кількості глухих і перекладачів ЖМ
Мої спостереження дозволили мені порівняти ці теми. Населення мого рідного українського міста, де я жив до 16 років, близько 1,6 млн. осіб, з них приблизно 3500 глухих і слабочуючих. Кількість перекладачів – усього лише 10 осіб. Більшість перекладачів працює у Харкові на промислових підприємствах радянського типу. Більшість глухих працює саме на таких підприємствах, до штату яких, звичайно, входить ПЖМ. Два перекладачі працюють у місцевому осередку глухих, один – викладач й одночасно перекладач у школі глухих. Через нестачу перекладачів (лише 10 осіб) глухі ставляться до них як до небожителів. Перекладачі можуть без попередження підвищувати вартість своєї роботи, а глухі не можуть їм заперечити, тому що самі перебувають у безвихідному становищі й мають потребу в їхніх послугах. Наприклад, перекладач заявляє: "Я не маю часу ходити за продуктами через роботу", і глуха людина відразу пропонує сходити за продуктами й привезти йому, наприклад, мішок картоплі. Глухі часто підвозять перекладачів, роблять їм інші послуги. Такий тип поведінки неприпустимий у США й вважається вкрай непрофесійним.
Ще одна особливість: на Україні, коли глухі потрапляють у ситуації, пов’язані із судовими або іншими юридичними проблемами, ПЖМ нерідко беруть на себе кілька функцій: перекладача, представника, консультанта й т.д. Якщо вони допомагають глухим виграти справу, то їхні послуги оплачуються вище, просто з почуття вдячності або боргу. Таке відбувається й донині.
У свій час я жив у Рочестері, штат Нью-Йорк, і вчився в Рочестерському технологічному інституті (РТІ). У цьому місті близько 900000 жителів, з яких приблизно 10000 нечуючих. Усього там 250 сертифікованих ПЖМ, з яких близько 200 працюють у РТІ, а решта – у місті. Звертаємо увагу, що в цю кількість не входять перекладачі без відповідних сертифікатів. Сертифіковані перекладачі, зазвичай, закінчують спеціальні програми ПП. Вони здійснюють найбільш складний переклад, і коли я тільки приступив до навчання у РТІ, був вражений їхнім професіоналізмом і сам закохався в цю роботу. Я, глуха особа, часто працював перекладачем для студентів з Росії на різноманітних конференціях, коли перекладав з АЖМ на РЖМ і навпаки. Із цього й почалося моє захоплення системами перекладу різних країн світу.

Таблиця № 2. Порівняльна чисельність нечуючих і перекладачів у містах трьох країн

Після закінчення РТІ я переїхав у Бостон, Массачусетс, де тривалий час працював у Массачусетській комісії у справах для глухих і слабочуючих. Населення цього міста становить 6400000 чоловік, із яких 3500 – глухі й слабочуючі, що користуються ЖМ. Якщо говорити про людей з порушеннями слуху, які не користуються АЖМ, то їхня кількість досягає 500000. 240 сертифікованих перекладачів для такого штату недостатньо.
Трохи про мій російський досвід. Я був організатором групи глухих американців й їхнім гідом під час поїздки в Санкт-Петербург. У Петербурзі 4600000 жителів й 6000 глухих. На 6 тисяч глухих припадає лише 20 ПЖМ! Під час нашої поїздки там проходив Міжнародний фестиваль глухих магів, і перекладачі були просто чудовими. Однак, тоді стався один випадок, що ще раз продемонстрував колосальну різницю в системі перекладацьких послуг США й пострадянських країнах.
Ми були на екскурсії в Петергофі. У групі була ще російська перекладачка, проте вона більше говорила, ніж користувалася жестами. Я нічого не міг зрозуміти, хоча вільно володію письмовою російською й РЖМ. Я запитав у неї, чи професійний вона перекладач, і вона зізналася, що працює секретарем у товаристві глухих (ЛенОГ), і її просто в останній момент умовили допомогти. Один російський глухий сказав мені: "Подумаєш, яка дурниця. Я можу з губ зчитувати". Я сказав, що давно не жив у країні й не можу зрозуміти цю перекладачку з губ. Він відповів мені: "Ти такий агресивний!". Я попросив його перекласти те, що говорила перекладачка. Глухий погодився, але незабаром з’ясувалося, що й він не може зрозуміти некваліфікованого перекладача. Навіть, незважаючи на це, він заявив, що я агресивний і створюю зайві проблеми, і що я повинен бути вдячний, що перекладачі взагалі є. У результаті я знехтував перекладом і просто розповідав своїй групі те, що знав про музей і Петергоф. Російський глухий вирішив, що я дуже нечемний і зарозумілий стосовно перекладача, але вибору у мене тоді не було. Цей випадок справив на мене дуже велике враження. І він, і я - обоє глухі, народилися в одній і тій же країні. Але він вирішив прийняти сторону чуючого перекладача, а не глухого "співвітчизника". На жаль, придушення чуючих або "аудизм" - розповсюджене явище в багатьох країнах: глухі сприймаються чуючими як люди "другого ґатунку", а якщо глухі намагаються пручатися цьому й хочуть зайняти гідне місце в суспільстві, то це можуть не схвалювати інші глухі. Я також звернув увагу, що, як правило, найкращі перекладачі - це діти із сімей глухих (СОDА)*, що притаманно майже для всіх країн.
У Москві з населенням більш ніж 1200000 проживає близько 12000 глухих. Усього близько 30 ПЖМ**, але більшість працює в коледжах або університетах, деякі в Московському міському товаристві глухих. Глухі москвичі скаржаться, що не вистачає ПЖМ для їхнього соціально-побутового обслуговування, і вони праві. Я вважаю, що знайомство з американською моделлю надання перекладацьких послуг і підготовки ПЖМ буде корисним й для інших країн.

З огляду вищевикладеного ми можемо зробити наступні висновки:
В США впродовж тривалого часу проходила еволюція формування моделі перекладача ЖМ для глухих. З чотирьох моделей перекладача: "помічник", "механізм", "полегшене" * СОDА – категорія чуючих осіб, які народилися і виросли в родинах глухих, з досконалим володінням ЖМ, жестове мовлення яких важко відрізнити від мовлення глухих. ** Прим ред.: У Москві зареєстровані 48 ПЖМ, з яких 21 працює в Центрі перекладацьких послуг ММО ВАГ.
1. Американське співтовариство глухих має невід’ємне право на повну й доступну комунікацію й участь у всіх сферах громадського життя, також вони мають право на інформацію про можливий вибір і перекладацькі послуги найвищої якості. Останні здійснюються на основі філософії Реєстру перекладачів для глухих, що визнає право основного голосу за глухими. В США неухильно діє Кодекс професійної поведінки перекладачів, розроблений РПГ і НАГ США.
2. спілкування» і «білінгвізм-бікультура» остання є найсучаснішою, яка враховує філософію, психологію, соціалізацію і культуру глухих.
3. Розроблена і діє програма ППП у коледжах (рівень бакалавра) і університетах (рівень магістра). Крім того, АЖМ прирівняна до іноземної мови і викладається як університетська дисципліна, що стало підставою до визнання АЖМ законодавством США офіційно. Поруч з терміном "перекладач ЖМ" з 1979 року закріпилося інноваційне поняття "глухий перекладач", який виконує ті ж функції, що і перекладач ЖМ.
4. До 2008 року діяла система атестації перекладачів на отримання сертифікату перекладу і сертифікату транслітерації окремо, що глухими була визнана як недостатня. Наразі в дію впроваджена загальнонаціональна система атестації, яка передбачає три рівні кваліфікації, що засвідчує чіткість і прозорість нової системи атестації перекладачів ЖМ.
5. Крім федеральних законів про ЖМ і перекладацькі послуги, кожний штат країни може вносити свої закони, що враховують культуру і мовну самобутність глухих.
6. На відміну від України, де офіційно на 1000 осіб з порушеннями слуху припадає, в кращому випадку, 3 перекладача, – в США, в гіршому випадку, на 1000 осіб зазначеної категорії припадає 30 сертифікованих перекладачі ЖМ, без врахування несертифікованих перекладачів ЖМ.
Ми дуже сподіваємося, що діюча система перекладацьких послуг у США допоможе іншим країнам створити подібну у себе. Дуже сподіваємося, що в Україні прийдуть до професіоналізму перекладачів, минаючи ті труднощі і помилки, що були у нас на шляху становлення сучасної гуманістичної моделі перекладу. Моя мрія: бачити, що будь-який глухий у будь-якій країні світу, вважається не другосортним, а повноцінним громадянином своєї країни і має доступ до професійних перекладацьких послуг 24 години на добу, 7 днів на тиждень!

Бєлозовський А.,завідувач кафедрою ЖМ Браун університету (США)

4