Спілка нечуючих юристів / Union of the Deaf Lawyers
Ми раді вітати Вас на інформаційно-правовому сайті "Спілка нечуючих юристів / Union of the Deaf Lawyers" (Kyiv, Ukraine). Цей сайт для всіх, хто цікавиться питаннями права людей з інвалідністю зі слуху в Україні. (Сайт створено 19.I.2007 та поновлено сторінку 30.03.2013)
ЛАСКАВО ПРОСИМО НА САЙТ !
Четвер, 23.11.2017, 08:29
Меню сайту
Категорії розділу
Спілка [38]
Правові новини [124]
Правознавство [117]
Адвокатура [88]
Кримінал [51]
Консультація [35]
Країна глухих [76]
Адміністратор [12]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

free web counter
Довідник
 
Посилання
Події
Календар
«  Травень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 44
Головна » 2014 » Травень » 30 » Правові висновки: Щодо накладення санкцій за невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів
17:56
Правові висновки: Щодо накладення санкцій за невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів

Правові висновки НКР при ВАСУ: Щодо накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів

Узагальнення висновків членів НКР при ВАСУ щодо наявності підстав для накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання підприємством нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів
До Науково-консультативної ради при Вищому адміністративному суді України (далі НКР при ВАСУ) надійшов лист Кіровоградського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів від 25.03.2014р. №05-02/857 щодо перегляду судової практики у справах про накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання підприємством нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Доводимо до Вашого відома, що станом на 21 липня 2014 року з 56 членів НКР при ВАСУ висновки надійшли від 6 її членів, що становить 10,7 відсотків від загальної кількості можливих висновків НКР.
Зокрема, свої правові позиції з викладеного у листі питання висловили члени НКР при ВАСУ Бевзенко В.М., Монаєнко А.О., Перепелюк В.Г., Петришин О.В. (висновок підготовлено фахівцем Національної академії правових наук України в.о. директора НДІ правового забезпечення інноваційного розвитку НАПрН України, д.ю.н., доцентом Атмановою Ю.Є.), Прудивус О.В., Савченко Л.А.
З проаналізованих висновків вбачається, що члени НКР при ВАСУ Монаєнко А.О., Перепелюк В.Г., Прудивус О.В. та Савченко Л.А. притримуються однакової правової позиції.
На їх думку обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком безпосередньо займатися пошуком інвалідів для їх працевлаштування. Аналогічні правові позиції зі спірного питання  висловлені Верховним Судом України.
Така правова позиція обґрунтовується наступним.
Відповідно до частини першої статті 218 Господарського Кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою цієї статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року №875-XII (далі - Закон) забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Відповідно до частини третьої статті 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі, спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частин другої та третьої статті 18-1 Закону рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі, підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частинидругої статті 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі, підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Отже, слід відзначити, що Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи для інвалідів. Підприємства, установи та організації “забезпечують працевлаштування інвалідів”, що означає, що вони не займаються пошуком інвалідів для їх працевлаштування, а лише мають виконувати норматив робочих місць, створюючи їх для інвалідів, і подавати  до центру зайнятості відповідну статистичну інформацію про їх наявність.
Виконання нормативу робочих місць для інвалідів підприємствами, установами, організаціями в розумінні цього Закону буде вважатися виконання вимог цими підприємствами, організаціями, установами щодо можливості працевлаштування інвалідів. А інваліди з метою реалізації свого права на працевлаштування та оплачувану роботу мають самостійно звертатися до підприємств, установ та організацій чи до Державної служби зайнятості.
Член НКР при ВАСУ Перепелюк В.Г. зазначає, що роботодавець може бути притягнутий до відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону лише за умови доведення Фондом соціального захисту інвалідів факту відмови роботодавцем інвалідові у працевлаштуванні; обізнаність роботодавця (на основі інформації, отриманої від Фонду) про наявність безробітних інвалідів, які претендують на зайняття вакантного робочого місця, не є свідченням його вини у вигляді невжиття заходів щодо встановлення контакту із цими претендентами, виявлення серед них бажаючих зайняти це місце, обрання серед них гідного зайняти вакансію та надання йому соціальних послуг із оформлення трудового договору.
Член НКР при ВАСУ Бевзенко В.М. у своєму висновку відзначає, що усі повноваження судів загальної юрисдикції передбачені Конституцією України, процесуальними кодексами, Законом України “Про судоустрій і статус суддів”, саме ці повноваження і визначають зміст і форми діяльності судів загальної юрисдикції. Винятково на підставі приписів цих нормативно-правових актів суди загальної юрисдикції і будуть формувати судову практику.
Твердження Кіровоградського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів про те, “що суди своїми рішеннями повинні сприяти зацікавленості підприємств у дійсному працевлаштуванні осіб з інвалідністю та їх соціальної адаптації в суспільстві”, з огляду на вказані нормативно-правові акти і аргументи, член НКР при ВАСУ Бевзенко В.М. вважає некоректним.
Протилежний висновок з цього питання надав член НКР при ВАСУ Петришин О.В.
Надана правова позиція зводиться до наступного.
Чинне законодавство чітко встановлює обов’язок підприємств, установ, організацій, які використовують найману працю, із створення відповідної кількості робочих місць для інвалідів, а також обов’язок сплачувати відповідні санкції за робочі місця для інвалідів, створені у меншій кількості, і за вакантні робочі місця. При цьому розмір адміністративно-господарських санкцій залежить, по-перше, від того, чи створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів у потрібній кількості, а по-друге, чи зайняті вони інвалідами.
Таким чином, наявність вакантних робочих місць, не зайнятих інвалідами, є підставою для сплати підприємствами, організаціями, установами, які використовують найману працю, адміністративно-господарських санкцій у розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації за одне робоче місце.
Отже, з наданих правових позицій науковців, можна зробити висновок, що більшість з них підтримує правову позицію Верховного Суду України щодо того, що обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Окремі висновки членів НКР при ВАСУ:
1. ПОЗИЦІЯ
щодо судової практики Вищого Адміністративного Суду України у справах щодо накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування
Коментуючи побажання Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, висловлені у листі № 05-02/857 від 25.03.2014, можемо висловити такі міркування.
Усі повноваження судів загальної юрисдикції передбачені Конституцією України, процесуальними кодексами, Законом України “Про судоустрій і статус суддів”, саме ці повноваження і визначають зміст і форми діяльності судів загальної юрисдикції.
Винятково на підставі приписів цих нормативно-правових актів суди загальної юрисдикції і будуть формувати судову практику. Натомість твердження про те “що суди своїми рішеннями повинні сприяти зацікавленості підприємств у дійсному працевлаштуванні осіб з інвалідністю та їх соціальної адаптації в суспільстві” з огляду на вказані нормативно-правові акти і аргументи – є некоректним.

Професор кафедри адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету ім.Тараса Шевченка д.ю.н., професор В.М.Бевзенко


2. Відповідь на лист від 24.04.2014 №525/8/14-14 щодо зміни судової практики  ВАСУ у справах про накладання адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо ствоерння робочих місць для працевлаштування інвалідів зазначаємо наступне:
Відповідно до ч.1 ст. 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від  21 березня 1991 року № 875-XII (далі - Закон) забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Відповідно до ч.3 ст.18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.2 та ч.3 ст.18-1 Закону рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Відповідно до ч.1 ст.19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості одного робочого місця.
Відповідно до ч.2 ст.19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
 Отже, слід відмітити, що Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи для інвалідів. Підприємства, установи та організації «забезпечують працевлаштування інвалідів» означає, що вони не займаються пошуком інвалідів для їх працевлаштування, а лише мають виконувати норматив робочих місць, створюючи їх для інвалідів, і подають до центру зайнятості відповідну статистичну інформацію про їх наявність. Виконання нормативу робочих місць для інвалідів підприємствами, установами, організаціями в розумінні цього Закону буде вважатися виконання вимог цими підприємствами, організаціями, установами щодо можливості працевлаштування інвалідів. А інваліди з метою реалізації свого права на працевлаштування та оплачувану роботу мають самостійно звертатися до підприємств, установ та організацій чи до Державної служби зайнятості.
Відповідно до ч.5 ст.19 Закону виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Відповідно до ч.1 ст.20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Відповідно до ч.2 ст.20 Закону порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Отже, лише за зменшення нормативу середньооблікової чисельності працюючих інвалідів підприємства, установи та організації сплачують адміністративно-господарські санкції та пеню за порушення термінів їх сплати. Крім того, на нашу думку, таке порушення (зменшення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів) ще треба встановити на підприємстві, установі та організації. І тільки після встановлення такого порушення підприємство, установа та організація має самостійно розрахувати та сплатити адміністративно-господарські санкції. Підприємства, установи чи організації, якщо таке порушення контролюючим органом не буде встановлено, можуть ухилятися від самостійної сплати адміністративно-господарських санкцій, хоча це втановлено для них в ч.3 ст.20 Закону як обов’язок. Тому потребує додаткової розробки та затвердження такий порядок сплати адміністративно-господарських санкцій та пені за порушення термінів їх сплати.
Так, відповідно до ч.3 ст.20 Закону адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.
Відповідно до ч.8 ст.19 центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, з метою контролю за виконанням нормативу робочих місць, передбаченого частиною першою цієї статті, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, здійснює перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо реєстрації у Фонді соціального захисту інвалідів, подання ними звітів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у тому числі шляхом зарахування.
Отже, аби зобов’язати підприємства, установи та організації, крім створення робочих місць для інвалідів та інформування про це центрів зайнятості, забезпечувати пошук інвалідів для працевлаштування, необхідно внести відповідні зміни до цього Закону. Повноваження щодо прийняття законів України та внесення змін до них належить єдиному законодавчому органу влади – Верховній Раді України.
Тому неправильною є позиція Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Міністерства соціальної політики України щодо обов’язку роботодавців здійснювати безпосереднє працевлаштування інвалідів шляхом їх пошуку. Підприємства, установи та організації за Законом лише створюють для них робочі місця та інформують про їх наявність центр зайнятості. Працевлаштування інвалідів на підприємствах, установах та орнаізаціях здійснюється шляхом звернення інвалідів безпосередньо до Державної служби зайнятості або до підприємств, установ та орнганізацій та укладання після цього трудового договору між працівником та власником підприємтсва або уповноваженим ним органом. Крім того, за Законом роботодавці не зобов’язані сплачувати адміністративно-господарські санкції незалежно від положень, викладених у статті 18-1 Закону, як це вважає Кіровоградське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів.

Проректор з наукової роботи Класичного приватного університету, заслужений юрист України, д.ю.н., професор А.О.Монаєнко


3. Висновок щодо накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів
За положенням частини третьої статті 18, частини третьої статті 19  Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі – Закон) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю (далі – роботодавці), зобов'язані, зокрема, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, самостійно здійснювати працевлаштування інвалідів.
Виконання роботодавцями наведених обов’язків є передумовами досягнення мети державної політики у даній сфері державної політики – працевлаштованості інвалідів. Разом із тим, поряд з наведеними існують ще низка необхідних передумов, у тому числі надання державною службою занятості інвалідові інформації про вакантні робочі місця (пункт 3 частини першої статті 22 Закону України “Про зайнятість населення”), звернення інваліда до роботодавця із заявою про працевлаштування (частина перша статті 18 Закону). Таким чином, працевлаштованість інваліда є результатом відповідної діяльності не лише роботодавця, а й інваліда, який бажає працевлаштуватися, а у необхідних випадках – ще й третього учасника правовідносин (державної служби занятості).
При цьому завершальним актом у межах такої діяльності є наказ роботодавця про працевлаштування відповідної кількості (нормативу) інвалідів. Невчинення цього акту є підставою для застосування до роботодавця адміністративно-господарської санкції, передбаченої статтею 20 Закону.
Необхідно зазначити, наведена бездіяльність роботодавця є істотнім, але не єдиним елементом об’єктивної сторони правопорушення. При накладенні стягнення слід зважити на ще один елемент – обставини скоєння цього правопорушення, передусім, чи мало місце звернення інваліда до роботодавця із заявою про працевлаштування. Відсутність цієї обставини унеможливлює притягнення роботодавця до відповідальності.
Крім того, необхідно взяти до уваги, що накладення адміністративно-господарської санкції є різновидом господарсько-правової відповідальності (частина третя статті 217 Господарського кодексу України, далі – ГКУ). Одним із правил цієї відповідальності є те, що вона настає, якщо суб’єкт відповідальності не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення (частина друга статті 218 ГКУ). Наведене правило є складовою такого елементу складу цивільного делікту, як вина (частина перша статті 614 Цивільного кодексу України, далі – ЦКУ). За позицією Вищого господарського суду України згадане положення ЦКУ за аналогією може бути застосоване і до такого різновиду публічно-правової відповідальності, як адміністративно-господарські санкції (пункт 50 Інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 7.04.2008р. №01-8/211).
Разом із тим, не заперечуючи вину, як елемент складу правопорушення роботодавця, вважаю, що у сфері публічно-правової відповідальності тягар доказування вини має лежати не на суб’єкті відповідальності, а на суб’єкті, який представляє публічні інтереси (обвинувачеві), у нашому випадку – на органах Фонду соціального захисту інвалідів. В силу частини другої статті 71 КАСУ обов’язок щодо правомірності своїх дій, у тому числі обвинувачень та претензій на адресу приватної особи, суб’єкт владних повноважень має доводити як у справах “особа проти держави”, так і у справах “держава проти особи”.
За наявності колізії між частиною другою статті 218 ГКУ (у частині відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності) та частиною другою статті 71 КАСУ перевагу, на мою думку, слід надати положенню КАСУ, оскільки саме воно відповідає конституційній презумпції невинуватості, яка за аналогією може бути застосована щодо накладення адміністративно-господарських санкцій.
Також судова практика виявила проблему відсутності контакту між, з одного боку, безробітним інвалідом, який обізнаний із наявністю вакансій, але через певні перешкоди не вживає кроків до працевлаштування, та, з іншого боку, роботодавцем, який завдяки інформації від органів Фонду знає про таких інвалідів, але не вживає кроків щодо налагодження такого контакту. З цього приводу необхідно зауважити, що діяльність із налагодження згаданого контакту є публічно-правовою, оскільки вчиняється у суспільних інтересах, з публічно-правовою метою; зміст цієї діяльності виходить за межі змісту приватноправових трудових правовідносин. Закон не містить положень про делегування роботодавцям повноваження щодо здійснення цієї діяльності. Відповідно, налагодження контакту інваліда із роботодавцем – це функція держави в особі органів, що надають соціальні послуги інвалідам.
Викладене дозволяє дійти висновку про те, роботодавець може бути притягнутий до відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону, за умови доведення Фондом соціального захисту інвалідів факту відмови роботодавцем інвалідові у працевлаштуванні; обізнаність роботодавця (на основі інформації, отриманої від Фонду) про наявність безробітних інвалідів, які претендують на зайняття вакантного робочого місця, не є свідченням його вини у вигляді невжиття заходів щодо встановлення контакту із цими претендентами, виявлення серед них бажаючих зайняти це місце, обрання серед них гідного зайняти вакансію та надання йому соціальних послуг із оформлення трудового договору.  

Науковий консультант судді Конституційного Суду України Перепелюк В.Г.


4. НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
Розглянувши лист Кіровоградського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів Міністерства соціальної політики України від 25.03.2014р. №05-02/857щодо зміни судової практики Вищого адміністративного суду України у справах щодо накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, можемо пояснити таке.
Правове регулювання відносин щодо створення підприємствами, установами, організаціями робочих місць для працевлаштування інвалідів здійснюється Законом України від 21.03.1991р. №875-ХІІ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі – Закон №875-ХІІ), а також Конвенцією про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів №159, ратифікованої Законом України від 06.03.2003р. №624-15 “Про ратифікацію Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів №159”.
У частині 1 ст.19 Закону №875-ХІІ закріплено обов’язок підприємств,  установ, організацій, які  використовують найману працю, створювати робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу робочих місць. Норматив  робочих  місць для працевлаштування інвалідів встановлено у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників  облікового  складу  за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Цим же Законом передбачено відповідальність підприємств,  установ,  організацій за невиконання обов’язку із створення відповідної кількості робочих місцю для працевлаштування інвалідів.
 Згідно з ч.1 ст.20 Закону №875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства,  організації   громадських  організацій  інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів  менша,  ніж установлено  нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається  в розмірі  середньої  річної  заробітної  плати  на відповідному  підприємстві,  установі,  організації,  у тому числі підприємстві, організації  громадських  організацій  інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце,  призначене  для  працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Крім того, цією ж статтею закріплюється адміністративно-господарська відповідальність підприємств, установ, організацій за робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів і не зайнятіними. Розмір адміністративно-господарських  санкцій за таке робоче місце визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві,  в установі, організації.
Судова практика, що склалася у справах про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів, свідчить про наявність двох підходів до вирішення судами цієї категорії справ:1)відсутність підстав господарської відповідальності підприємства у зв’язку з відсутністю складу правопорушення в діях підприємства; 2)встановлення обов’язку підприємства сплатити адміністративно-господарські санкції за порушення нормативу створення робочих місць для інвалідів (як за нестворення встановленої кількості робочих місць, так і за створені робочі місця, але не зайняті інвалідами).
Слід звернути увагу, що Закон №875-ХІІ встановлює саме дві норми, які є обов’язковими і за невиконання яких суб’єкти господарювання повинні нести адміністративно-господарськувідповідальність.
Згідно з ч.1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
У разі доведення підприємством фактів, що ним були вжитівсі залежні від нього заходи для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності при виконанні нормативу із створення робочих місць для інвалідів, суди доходили до висновку про відсутність складу господарського правопорушення.
Відповідно до п.п.3,5,14 Положення “Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів”, затвердженого постановою КМУ від 03.05.1995р. №314(втратило чинність) до заходів щодо виконання нормативу із створення робочих місць для інвалідів, які повинні бути здійснені підприємством, належать такі:
-розроблення заходів щодо створення робочих місць для інвалідів;
-включення їх до колективного договору;
-інформування центрів зайнятості, місцевих органів соціального захисту населення та відділення Фонду про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів;
-у межах нормативу створення за власні кошти робочих місць для працевлаштування інвалідів в порядку, визначеному пунктом 3 зазначеного Положення;
-щорічне подання відділенням Фонду відомостей про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;
-визначення видів виробництв, цехів та дільниць, де доцільно використовувати працю інвалідів;
-інформування державної служби зайнятості та місцевих органів соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів;
-створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечення соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством;
-запровадження у разі потреби посад інструкторів-перекладачів для роботи з глухими працівниками;
-розроблення і затвердження інструкції про робоче місце інваліда.
На підставі цього, суди доходили до висновку про те, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.
Таким чином, як свідчить судова практикаВищого адміністративного суду України, викладена у Довідці про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, якщо роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, то суди визнають незаконним застосування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць.
Але слід наголосити, що дотримання усіх цих вимог лише свідчить про виконання суб’єктом господарювання  норми закріпленої у ч.1 ст.19 Закону №875-ХІІ про необхідність створення і обладнання робочого місця для інваліда та вчинення додаткових необхідних для праці на робочому місці вимог, що не звільняє від виконання обов’язку, передбаченого ч.2 цієї ж статті працевлаштування інвалідів на організованих для них місцях.
У цьому випадкувжиття всіх залежних від суб’єкта господарювання заходів для недопущення господарського правопорушення слід трактувати більш широко, тому що роботодавець не обмежений у можливості пошуку і заповнення вакантних місць лише через органи Державної служби зайнятості, тому він повинен довести свої намаганняздійснити працевлаштування інвалідів й іншими шляхами, наприклад, розміщення об’яв через засоби масової інформації, інтернет та дошки оголошень.
Хоча чинне законодавство не містить прямого обов’язку роботодавця підшукувати інвалідів для заповнення вакантних місць, що свідчить про неузгодженість норм законодавства у цій сфері.
2.Судова практика Вищого адміністративного суду України містить і випадки іншого вирішення справ цієї категорії, зокрема, справа за позовом відділення Фонду соціального захисту інвалідів у Чернігівській області до Товариства з обмеженою відповідальністю Підприємства “Віктон” про стягнення штрафних санкцій за нестворені робочі місця у 2004 році; справа за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Відкритого акціонерного товариства “Розівський елеватор” про стягнення штрафних санкцій за незайняті інвалідами робочі місця у 2004 році.
Правова позиція судів щодо необхідності сплати адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу створення робочих місць для інвалідів обґрунтовується таким чином.
З огляду на те, що нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів на підприємство покладено обов’язок щодо забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, то підприємство не звільняється від обов’язку сплачувати штрафні санкції до відділення Фонду на підставі статті 20 Закону, оскільки зазначена норма не ставить відповідний обов’язок підприємства у залежність від будь-яких обставин, з яких інвалід не працює на підприємстві.
Дійсно, як зазначалося вище, законодавством закріплено обов’язок сплачувати адміністративно-господарські санкції як за нестворення робочих місць для інвалідів відповідно до нормативу, так і за наявність створених, але вакантних робочих місць.
Суди зазначають, що «обов’язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов’язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів, інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праці інвалідів». За відсутності такої інформації организайнятості населення (визначені ст. 18 Закону № 875-ХІІ) не можуть скористатися своїми правами. Водночас суд зазначає, що результатом працевлаштування відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України є укладення трудового договору між працівником (в даному випадку інвалідом) та власником підприємства або уповноваженим ним органом.
Згідно з п.п. 3,4,10 ч. 3 Положення “Про Державну службу зайнятості України”, затвердженого Указом Президента України № 19/2013 від 16.01.2013р. основними завданнями Служби є: 3) сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; 4) надання роботодавцям послуг з добору працівників; 10) додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян, які неконкурентоспроможні на ринку праці.
Слід зауважити, що суди не розрізняють право органів служби зайнятості щодо додаткового сприяння у працевлаштуванніта обов’язок працевлаштування інвалідів. Отже, безпосереднє працевлаштування інвалідів здійснюється роботодавцями, які не обмежені у можливості пошуку і заповнення вакантних місць лише через органи Державної служби зайнятості України.
Із аналізу нормативно-правових актів щодо повноважень відповідних органів, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що “суб’єкти, визначені статтею 18 Закону №875-ХІІ, лише сприяють у працевлаштуванні інвалідів, а безпосереднє їх працевлаштування здійснюють роботодавці. Штрафні санкції відповідно до статті 20 Закону №875-ХІІ роботодавці зобов’язані сплачувати незалежно від положень, викладених у статті 18 цього Закону” (Довідка про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”).
Узагальнюючий висновок:Чинне законодавство чітко встановлює обов’язок підприємств, установ, організацій, які використовують найману працю, із створення відповідної кількості робочих місць для інвалідів, а також обов’язок сплачувати відповідні санкції за робочі місця для інвалідів, створені у меншій кількості, і за вакантні робочі місця. При цьому розмір адміністративно-господарських санкцій залежить, по-перше, від того, чи створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів у потрібній кількості, а по-друге, чи зайняті вони інвалідами.
Таким чином, наявність вакантних робочих місць, не зайнятих інвалідами, є підставою для сплати підприємствами, організаціями, установами, які використовують найману працю, адміністративно-господарських санкцій урозмірі половини середньої річної заробітної  плати  на відповідному  підприємстві,  в установі, організації за одне робоче місце.

В.о. директора НДІ правового забезпечення інноваційного розвитку  НАПрН України, д.ю.н., доцент Ю.Є. Атманова


5. ВИСНОВОК
щодо наявності підстав для накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання підприємством нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Вирішуючи питання про те, що є підставою для покладення відповідальності на роботодавця: непрацевлаштування інваліда чи нестворення для нього робочого місця слід виходити з наступного.
Стаття 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” встановлює для підприємств, установ, організацій певний норматив робочих місць, які підприємство має створити, для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Частина 1 ст.20 наведеного Закону передбачає, що підприємства, установи, організації, у тому фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Отже за змістом даної норми роботодавець, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша нормативу, має сплатити відповідному відділенню Фонду адміністративно-господарські санкції. Проте нечіткість та розмитість формулювання даної норми викликає проблеми у її застосуванні. Зокрема неоднозначним є питання про те, чи покладається на роботодавця обов’язок підшукувати працівника, який є інвалідом, чи це мають робити інші органи, а роботодавець має лише працевлаштувати його.
При цьому слід виходити із такого.
Аналіз положень ст.20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” дозволяє дійти висновку, що  адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком чи збором, обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України “Про систему оподаткування”, тобто не є обов'язковим платежем. Дані санкції є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Разом з тим відповідно до ч.1 ст.218 Господарського Кодеса України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Ч.2 цієї статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Згідно зі ст.18-1 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
З урахуванням наведеного на нашу думку обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком безпосередньо займатися пошуком інвалідів для їх працевлаштування.
Аналогічні правові позиції зі спірного питання, висловлені Верховним Судом України у своїх постановах, важаємо правильними і мотивованими.

Д.ю.н., професор Савченко Л.А.

 

Категорія: Адвокатура | Переглядів: 492 | Додав: Admin | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Посилання
Довідник
Кіно з субтитрами
Архів записів
АФОРИЗМИ: **Судиться - не богу молиться: поклоном не відбудеш. **На суд витрачають багато коштів. **Суди, суди, та поглядай сюди. **З багатим не судись, а з сильним не борись. **Суд і прямий, та суддя кривий. **Відсутній - завжди винен. **З суддею не спор, а з тюрмою не лайся. **Суддя в суді, що риба в воді. **Суддя - що кравець: як захоче, так і покрає. **У судді і брат в неправді буде винуватим. **Правдивий суддя, що цегляна стіна. **Коли карман сухий, то і суддя глухий. **Суддя, що подарунки бере, перед суддею (на лаві підсудних) буде. **Архирей не бог, а прокурор не правда. **Секретар суда з ділом, як душа з тілом. **В суді правди не шукають. **Перо в суді, що сокира в лісі. **Як в кишені сухо, то і в суді глухо. **Правда твоя, мужичок, але полізай у мішок. **У суд ногою, а в гаманець рукою. **У кого карман повніший, у того й суд правіший. **Набий віз людей, та повези у суд віз грошей, то й прав будеш. **Не йди в суд з одним носом а йди з приносом. З грішми. **Тому довго суд тягнеться, що винуватий нравиться. **Тоді виграю справу, як ляжу на лаву. **Тяганина в судах. **В своїй справі сам не суддя. **Сам собі ніхто не суддя. **Самому судить - не розсудить. **Самосуд - не суд. **Самосуд - сліпий суд. **Як судять громадою, то й невинному дістається. **Хто судиться, той нудиться. **Найгірше в світі, це судиться та лічиться. **Справу вести,- не постіл плести. **Як почнеться тяганина, то не раз упріє Україна. **Суд не яма - стій прямо. **Із суда, що з ставка, сухий не вийдеш. **Хто ходить по судах, то про того йде негарна слава. **На суді, що на воді, не втонеш, то замочишся. **Краще втопиться, чим судиться. **Тяжба - петля, а суд - шибениця. **Хоч і праве діло, а в кишені засвербіло. **Витрати грошей на судові справи. **З суда грошей не носять. **Тяжба - не гроші, а потрава - не хліб. **В копицях -не сіно, а в суді - не гроші. **В лісі -не дуги, а в суді - не гроші. **Суд та діло собака з’їла. **Судді - рибка, а прохачеві - луска. **Поли вріж (поступись своїм) та тікай, а суда не затівай. **Суд завів, став гол, як сокіл. **Не ходи до суду, бо хліба не буде. **Від злодія біда, від суда - нужда. **Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юристу чортів триста. **Поганий мир, краще всякого суда. **Краще матер'яний мир, чим ремінний суд. **З казною судиться, то краще втопиться. **З казною не судись - своїм поступись. **Хто бореться з морозом, у того завжди вуха померзлі. **Коза з вовком тягалась, та тільки шкура зосталась. **Великий та багатий - рідко винуватий. **Захищається рак клешнею, а багач мошною. **У скотинки - рожки, а у багатого грошики. **У святих отців не знайдеш кінців. **Уміння приховувати свої вчинки. **На старців суда нема. **Голий голого не позива. **З голого, що з мертвого. **На нема і суда нема. **Не треба з тим дружиться, хто любить судиться. **Правди не судять. **Ідучи в суд хваляться обидва, а з суда - один. **До справи два, а по справі - один. **До суда два скачуть, а після суда один скаче, а другий плаче. **Справа - справою, а суд по формі. **Діло - ділом, пиво - пивом, а суд по формі. **Не спіши карати, спіши вислухати. **Суд скорий рідко бува справедливий. **Без розсуду не твори суду. **Краще десять винуватців простить, чим одного невинного наказати. **Винуватого кров - вода, а невинного - біда. **Неправий суд - гірше розбою.**