Аналіз судового рішення щодо відсутності у підприємства обов'язку здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування

Наводимо аналіз судового рішення, яке може стати в нагоді усім підприємствам, на яких за штатним розписом працює більше ніж 8 осіб. Особливо актуальним питання стає для підприємств, де кількість працюючих вимірюється тисячами.
12 серпня 2009 року Вищий адміністративний суд України виніс ухвалу, якою задовольнив касаційну скаргу державного підприємства “Східний гірничо-збагачувальний комбінат”, скасував постанову апеляційної інстанції, та залишив в силі постанову першої інстанції, згідно з якою в задоволенні позовних вимог Дніпропетровського відділення Фонду соціального захисту інвалідів було відмовлено. Інтереси державного підприємства в суді касаційної інстанції представляв Юридична компанія “Правовий Альянс”.
Задовольняючи касаційну скаргу підприємства суд виходив з наступного.
Відповідно до вимог статті 17 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року №875-XII в діючій на час виникнення спірних правовідносин редакції, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Пунктом 1 Положення про робоче місце інваліда і порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 р. №314 (із змінами та доповненнями), зазначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створені необхідні умови праці інваліда.
Відповідно до ст.4 Закону України “Про охорону праці”, державні політика в галузі охорони праці базується на принципах, зокрема: пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Статтею 5 цього Закону передбачено також, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Тобто, при визначенні нормативу для працевлаштування інвалідів слід враховувати лише ту кількість робочих місць, які не пов'язані з шкідливими важкими та небезпечними умовами праці, що визначаються в порядку, встановленому законодавством України: Законом України “Про охорону праці”, Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підприємстві відповідача середньооблікова чисельність штатних працівників за 2006 рік склала 4414 працівників. З загальної кількості робочих місць при визначенні нормативу відповідачем не враховувались 2470 робочих місця, на яких робота інвалідів заборонена. Тобто, норматив визначається виходячи з кількості 1944 робочих місця.
Таким чином норматив чисельності робочих місць для інвалідів на підприємстві відповідача складав в 2006 році 78 чоловік (4% від 1944 робочих місця, відповідно до ст.19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів Україні”).
Згідно вимог статті 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року №875-ХІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Державна служба зайнятості, як визначено у ст.18-1 зазначеного Закону, здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань. Аналіз зазначених положень Закону про захист інвалідів дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.
Матеріалами справи підтверджено, що органами працевлаштування інвалідів на підприємство Відповідача протягом 2006 року було направлено для працевлаштування лише в кількості 3 особи (інваліда), які й були працевлаштовані відповідачем. Більше інвалідів для працевлаштування не направлялось.
З огляду на відсутність обов'язку у відповідача здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування, відсутність вини відповідача, відсутні і підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій.