 З трьох діток у її сім’ї не чують двоє. Вона знає, що деякі глухонімі хочуть покінчити життя самогубством
Після народження Тіни мама кілька років навіть не здогадувалася, що донька не чує. Довідавшись про страшну ваду своєї кровинки, Ніна Іванівна Гончарова зібрала волю в кулак і почала вчити дитину говорити.
Через два роки Ніна Іванівна народила абсолютно здорового хлопчика Артема, а ще через чотири на світ з‘явилася Оленка. Вона, на жаль, теж не чула…
А Тіна все-таки навчилася розмовляти. Вона закінчила вуз із хорошими оцінками і влаштувалася на роботу. Тепер Тіна вчить спілкуватися свою сестру. Вона - її провідник у нашому світі та провідник тих людей, які чують, країною глухих.
Мама не вірила, що донька не чує
25-річна Валентина (всі називають її Тіна) Гончарова - корінна лучанка.
-Коли я народилася, мама не знала, що не чую, - каже Тіна. - Але одного разу у хаті щось гучно впало, а я не зреагувала. Мама запідозрила щось неладне, але на сам випадок так і не звернула особливої уваги.
Однак у дитячому садочку відразу помітили, що маля не чує. Жінка не хотіла в це вірити. Але і лікарі підтвердили слова педагогів.
-Для мами така новина була шокуючою, - говорить Тіна. - Окрім того, медики сказали, що, можливо, я ніколи не буду говорити, а тому навчатися повинна лише у Володимир-Волинській школі для глухонімих. Мама не хотіла, аби я зазнала інтернатського життя. Вона взяла себе в руки і почала сама вчити мене говорити. Мама у мене вчителька зарубіжної літератури, але їй було набагато важче займатися зі мною одною, аніж з багатьма дітьми в школі.
Через кілька років після народження Тіни Ніна Іванівна вирішила випробувати долю і народити ще одну дитину. Так у сім’ї Гончарових з’явився Артем. Хлопчик чув.
-Мама подумала, що така вада тільки у мене, а тому й завагітніла утретє. Про те, що моя сестра Оленка практично не чує, вона довідалася ще в пологовому будинку, - продовжує Тіна. - Пам’ятаю, коли я була в першому чи другому класі, мама, плачучи, прийшла в школу з дитиною на руках. Тоді я ще не вміла добре говорити і спитала пошепки, що трапилося. По маминих губах прочитала, що сестра теж не чує…
-Раніше у нашій родині тих, хто слабо чує, не було, - додає Тіна. - Медики спочатку думали, що таке ускладнення могли дати антибіотики. А один із лікарів сказав, що у мене та сестри при пологах прищемили слухові нерви.
-Одного дня я прокинулася від шарудіння у вухах, - згадує Тіна. - Почула якийсь шум, торкнувшись пальцем вуха. Я зняла слуховий апарат і мені здалося, що чую. Але це тривало недовго. Через кілька днів мені знову довелося його надіти. Однак не всі глухонімі можуть користуватися слуховим апаратом. Якщо його надіваєш вперше, то чути незвичні звуки, слова людей віддаються луною, а вуха та голова починають боліти. Зараз слухові апарати якісніші, аніж кілька років тому, але коштують такі медичні прилади дорого.
Закінчила вуз на п’ятірки
З Тіною індивідуально займалася логопед. Якось вона попросила дівчинку намалювати хмаринку, дощик та калюжу. І, побачивши дитячу картинку, порадила мамі Тіни віддати її у художню школу.
-Спочатку дуже важко було малювати, - розповідає дівчина, - адже я не чула, а тому й не розуміла, як правильно класти на папір мазки. Правда вчителі були зажди терплячі до мене. Паралельно із художньою навчалася у звичайній школі. Мене не хотіли туди брати, мама ледве впросила, аби дирекція змінила своє рішення. Перша вчителька спілкувалася зі мною дуже повільно і голосно. Завдяки мамі та бабусі й навчилася читати по губах.
Після закінчення школи Тіна вступила до Луцького політехнічного інституту на факультет дизайну. На перших курсах дівчина ніяк не могла звикнути до ритму навчання, адже на лекціях вона практично нічого не чула. І у той час, коли її одногрупники слухали викладачів, Тіна опановувала навчальний матеріал самотужки у читалці та за конспектами студентів. А от пари рисунка та живопису не пропускала. З цими предметами було легше, адже хорошу базу дала художня школа. У заліковці Тіни за п’ятий курс університету - самі п’ятірки.
Однак навіть хороші знання та здібності до малювання не стали переконливими аргументами, аби дівчину взяли на роботу. Головна перепона при працевлаштуванні - Тіна погано чула. Потенційним роботодавцям було байдуже, що Тіна вже навчилася розуміти практично кожне слово та гарно говорити.
З допомогою добрих людей Тіні врешті вдалося влаштуватися дизайнером у видавництво “Вежа”, що діє при Волинському державному університеті імені Лесі Українки. На комп’ютері вона створює титульні сторінки для підручників та посібників, розробляє дизайн для різноманітних запрошень та візиток.
"Ми розмовляємо з сестрою жестами"
19-річна сестра Тіни Оленка - другокурсниця Інституту мистецтв ВДУ ім.Лесі Українки.
-Щовечора з сестричкою спілкуємося жестами, - каже Тіна.- Вона чує гірше за мене, однак я намагаюся її навчити вимовляти деякі слова. Ми дуже переживали, куди ж Оленка зможе поступити. Зупинили свій вибір на училищі мистецтв, а як запасний варіант обрали ВДУ. Ми з мамою готували її до диктанту. Людям, які слабо чують, дуже складно писати диктанти, адже ти ніби й чуєш, що людина щось каже, але суті не розумієш. Тому потрібно говорити до таких людей дуже повільно, аби вони змогли прочитати по губах. В іншому ж випадку вони вловлюватимуть окремі слова, вирвані з контексту. Коли Оленка поступала в училище культури, мене взяли перекладачем для неї. Згідно із результатами вступних іспитів, сестру прийняли відразу на другий курс, на державну форму навчання. Це було справжнє свято для нашої сім’ї. Того ж року Оленка здала вступні екзамени з живопису, рисунка, диктанту на відмінно і у ВДУ.
Глухонімі спілкуються через мобільник
За словами Тіни, деякі слабочуючі та глухонімі діти навчаються в художній школі. Більшість своїх друзів вони знаходять в Громадській організації глухих.
-Але в організації дуже маленьке приміщення, а охочих поспілкуватися дуже багато, - зітхає Тіна.
Раз на тиждень, у неділю, молоді люди з вадами слуху збираються у приміщенні організації глухонімих. Там для них організовують дозвілля, концерти за участю членів організації глухих, дискотеки. Виявляється, слабочуючі таки танцюють: вони відчувають вібрацію повітря при гучному звукові і рухаються у ритм цій вібрації.
При громадській організації глухих діє і спортивна секція, і художня самодіяльність. Слабочуючі часто виступають під фонограму, пояснюючи текст пісні жестами.
Але ці люди практично залишаються поза нашим світом, світом здорових людей.
-Коли я була вожатою в одному із релігійних таборів у баптистів, то довідалася дуже багато нового про глухонімих та слабочуючих, - каже Тіна. - Насправді вони знають мало слів, а тому часто компліменти чи жарти сприймають як образу на свою адресу. Вони слідкують за мімікою людини. Тому доводилося пояснювати кожне слово і змушувати ці нові слова вивчати. Але багато з таких людей навіть не можуть запам’ятати, на якій вулиці живуть. А правильним способом життя глухонімі та слабочуючі вважають такий, який бачать по телевізору.
Останніх кілька років людям з вадами слуху усе-таки легше вступити в інститут. Приміром у ВДУ зараз навчається троє слабочуючих дівчат. Але, на жаль, дуже мало з тих, хто вчиться, отримують економічну освіту. Більшість глухонімих дівчат працюють на швейних фабриках, дехто - кухарем, а хлопці - малярами, штукатурами, столярами чи зубопротезистами. Із замовниками у таких випадках, як правило, вони спілкуються через записки.
Чи не найголовнішим засобом зв’язку для глухонімих є мобільник (адже за посередництвом звичайного телефону вони спілкуватися не можуть): слабочуючі пишуть одне одному СМС. Однак потрібно добряче подумати, аби зрозуміти суть їхнього повідомлення. Бо, як це не прикро, але багато глухонімих не вміють правильно побудувати речення. Розуміють одне одного вони і за допомогою сигналів через стільниковий зв’язок. Наприклад слово “Так” - це три короткі гудки мобільника, “Ні” - два гудки. Якщо потрібно домовитися про зустріч, то надсилають одне одному символічні картинки. Приміром футбольний м’яч означає “Ходімо на футбол”.
-Неодноразово глухонімі люди кажуть, що хочуть покінчити життя самогубством, - зі смутком в голосі говорить Тіна. - І коли я запитувала про причини, які спонукають їх до цього, чула: “Ми не знаємо, що робити після школи, у нас немає в житті мети”.
О.Максим’як
|
