Я не відношусь до тих щасливців, що мають змогу пересуватись по Києву на власній автівці і, мабуть, ніколи нею не стану, тому розглядаючи місто через вікно громадського транспорту маю змогу поспостерігати і послухати людей в їх, так би кажучи, звичайному середовищі. Багато розмов ведеться про політику, про мізерність пенсій, зарплат, як, хто і з ким живе, як невістка (свекруха, теща, зять) не дають спокійно дихати і таке інше. У транспорті ми зовсім не соромимося свого співбесідника і розповідаємо про таке, що лежить так далеко в душі, що самому стає жахливо. Такий собі “ефект попутника” - розповів про сокровенне та й забув. І так легко стає - ми ж бо ніколи не зустрінемось.
Але одного разу мандруючи з Києва до Житомира стала мимо волі свідком цікавої розмови. Тема, яку обговорювали три жінки та чоловік, виявилася для мене цікавою тому, що торкалась мо
...
Читати далі »