Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового характеру

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглянула заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Дарницького районного суду м.Києва від 11.07.2014р., ухали Апеляційного суду м.Києва від 03.05.2015р.та ухвали Вищого спеціалізованого  суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.05.2015р. про визнання договору дарування квартири недійсним.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2016 року Справа №6-1364цс15
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого - Сеніна Ю.Л.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,  Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання правочину недійсним за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Дарницького районного суду м.Києва від 11 липня  2014 року, ухвали Апеляційного суду м.Києва від 3 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року,
ВСТАНОВИЛА :
У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що при укладенні 29 листопада 2012 року договору дарування квартири  АДРЕСА_1 він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки згідно з домовленістю з відповідачкою остання мала доглядати позивача. Проте ОСОБА_2 забрала всі документи й через декілька днів після укладення спірного договору поїхала за кордон, на смс-повідомлення не реагувала та не виконувала домовленості щодо його забезпечення. У подальшому він з’ясував, що укладений договір не стосується довічного утримання, а є договором дарування. Позивач зазначав, що оспорюваний правочин не відповідає його інтересам, і якщо б він розумів, що укладає саме договір дарування, то такий договір не був би укладений, оскільки іншого житла він не має й дарувати єдине житло сторонній особі та залишатися без місця проживання і майна наміру не мав. При укладені спірного договору була присутня сурдоперекладачка, яка є  знайомою відповідачки, договір укладався вночі, текст договору не читали й не перекладали, хоча він не розуміє української мови.
Суди  розглядали справу неодноразово.
Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 11 липня 2014 року, залишеним без ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 3 березня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У поданій 14 липня 2015 року до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати постановлені у справі судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 229, 717 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року, постанови Верховного Суду України від 19 березня та 18 червня 2014 року (справи №6-9цс14, 6-69цс14).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, позивача ОСОБА_1 за участю сурдоперекладачки ОСОБА_4, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пунктів 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_1 був власником квартири АДРЕСА_1.
29 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування зазначеної квартири. Згідно з витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів запис про укладення договору внесено 29 листопада 2012 року о 18 год. 13 хв.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він помилився щодо правової природи правочину та вважав його договором довічного утримання.
Проте в наданих для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки:
 - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що обставини, щодо яких помилялась сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була, а також що вона має істотне значення. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового характеру є підставою для визнання договору дарування недійсним за нормами частини третьої статті 203 та статті 229 ЦК України;
- у постановах Верховного Суду України від 19 березня та 18 червня 2014 року суд керувався тим, що згідно з вимогами статей 203, 229 ЦК України спірні договори дарування порушують права позивачів, оскільки з огляду на похилий вік  та незадовільний стан здоров’я, укладаючи договори, позивачі мали на меті відчуження на користь відповідачів нерухомого майна, яке є їх єдиним житлом, лише за умови довічного утримання, і якби не помилка щодо правової природи правочину та його правових наслідках, спірні договори не були б укладені.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 229 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
У справі, рішення в якій переглядається, суди залишили поза увагою доводи позивача щодо відсутності в нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 належної йому квартири, оскільки він є глухонімим, інвалідом ІІІ групи з дитинства, особою похилого віку, переклад змісту спірного договору на мову жестів здійснювала особа, яка за фахом є дефектологом і може здійснювати сурдопереклад лише на рівні побутових слів, іншого житла позивач не має. Укладаючи спірний договір, він помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачкою, після укладення спірного договору продовжує проживати у квартирі, сплачує за житлово-комунальні послуги й отримує пенсію за вказаним місцем проживання.
Отже, залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, а також встановлені під час розгляду справи обставини, що передували укладенню спірного договору дарування, суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав  застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 229 ЦК України.
Саме про таке застосування норм статей 203, 229 ЦК України зазначено в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (справа №6-2087цс15).
Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи викладене, рішення Дарницького районного суду м.Києва від 11 липня 2014 року, ухвала Апеляційного суду м.Києва від 3 березня 2015 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення позову.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.
Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 11 липня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 3 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 29 листопада 2012 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Правова позиція, висловлена при розгляді справи №6-1364цс15
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди  щодо всіх його істотних умов.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається  договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.