Дотепер створення безбар’єрного середовища для людей із вадами слуху є суто декларативним. Про це заявили учасники прес-конференції “Проблеми глухих в Україні на сучасному етапі”, яка відбулася 26 вересня 2014р. в м.Києві. Захід провела Коаліція з протидії дискримінації в Україні, Центр інформації про права людини й Українське товариство глухих за підтримки Європейської Комісії та програмної ініціативи “Права людини та правосуддя” Міжнародного фонду “Відродження”.
За словами фахівців, основною проблемою громадян із порушенням слуху є інформаційний вакуум і порушення права на отримання інформації, яку мають їм надавати за допомогою візуалізації (титрування, переклад жестовою мовою, супровід звукових оголошень текстовими повідомленнями). Гостро стоїть проблема технічного забезпечення таких осіб слуховими апаратами, доступним мобільним зв’язком (за допомогою SMS), а також системами Інтернет-зв’язку (“Skype”, “ooVoo” тощо).
“У Європі питаннями створення безбар’єрного середовища для осіб з особливими потребами займаються ще на стадії проектування будівель, споруд, будинків або бізнесу. У нашій країні найголовніші транспортні об’єкти, залізничні й автомобільні вокзали до цього часу не обладнано устаткуванням, необхідним для орієнтації й обслуговування інвалідів зі слуху. Наприклад, автобуси, метро й інший рухомий склад громадського транспорту не має електронних табло з назвами зупинок, а касири вокзалів для обслуговування інвалідів і патрульна міліція не володіють азами жестової мови”, – розповів С.Котельянець, представник Українського товариства глухих.
Експерти нагадують, що підготовкою перекладачів жестової мови в Україні займається лише Навчально-відновлювальний центр Українського товариства глухих. За словами І.Бондаренка, представник ради перекладачів жестової мови, на початок 2014 року в Україні налічувалося лише 344 таких перекладачі. Співвідношення кількості користувачів жестової мови на одного перекладача становить 1:150, що в декілька разів більше, ніж у будь-якій країні Європи. У той час як термін навчання на підготовчих курсах у Європі триває від трьох до п’яти років, в Україні перекладачів навчають лише чотири місяці. Найнижчою серед західних країн є і заробітна плата – близько 1800 грн. на місяць. І якщо перекладач мови жестів в Естонії отримує 35 євро, в Італії та Нідерландах – 50, у Швеції – 80, то в Україні – лише 1 євро на годину.
Учасники прес-конференції наголошують, що й українське телебачення не задовольняє повною мірою інформаційних потреб людей із вадами слуху. Хоч на телеканалах і є сурдопереклад, ці програми виходять тоді, коли більшість людей перебувають на роботі. До того ж, не всі фільми та серіали мають субтитри. А інколи субтитри взагалі перекриває графічна реклама.
За словами фахівців, із великими проблемами в нашій країні вимушена стикатися молодь із вадами слуху при вступі до вишів і працевлаштуванні. Як стверджує М.Андрієнко, лідер молодіжної організації нечуючих, не в кожному закладі створено відповідні умови для навчання. На сьогодні є всього декілька вишів, де навчаються спецгрупи студентів. Це Київський коледж легкої промисловості (близько 130 осіб), Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, Київський національний університет технологій і дизайну, Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”. Одначе фактично за спеціальністю працюють усього до 10% випускників. Здебільшого роботодавці побоюються брати на роботу навіть дипломованих спеціалістів через недостатній слух.
Як відомо, Україна ратифікувала Конвенцію ООН “Про права інвалідів”, згідно з якою взяла на себе зобов’язання створити для осіб з особливими потребами комфортне середовище для їх проживання, професійної, громадської, культурно-спортивної та навчальної діяльності.