Прекрасное нам даром не дают,
Во всякой красоте борьба и труд.
Венков готовых нам земля не дарит –
Из сорванных цветов венки плетут.
Алмаз и тот готовым не находят:
Его, найдя, гранят, шлифуют, трут!
Мирза-Шафи Вазех

Кожне слово Конституції чи кодексу має надзвичайні наслідки. Для того, щоб воно слугувало успіху держави і її громадянам, воно потребує тривалої обробки, огранки, шліфовки і тертя або до його введення в закон, або після - з метою зміни закону. В цій статті я буду намагатися зробити чорнову обробку понять "державна мова" та "перекладач". Я впевнений, що в майбутньому їх огранку і шліфовку зроблять майстри.
Не можна створити враження про сутність людини, якщо під мікроскопом вивчати клітини її тіла. Не можна збагнути величі собору, якщо піддавати хімічному аналізу кожну його цеглину. Водночас є предмети дослідження, яким не можна дати загальної оцінки, не дослідивши їх складових. Серед безлічі таких предметів є і кримінально-процесуальне право. Саме зміст і характер кожної із норм Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) окремо і в їх сукупності свідчать про загальну спрямованість цього Кодексу, його сутність, про кримінально-правову політику держави.
Автор цих рядків у багатьох своїх статтях крок за кроком аналізує окремі норми й інститути Кримінально-процесуального кодексу з тим, щоб на базі цих окремостей читач зміг побачити загальну картину, зробити уяву про сутність і спрямованість кримінально-процесуальної політики в Україні в цілому.
Одночасно напрацьовується майбутня доктрина кримінального процесу в Україні (звичайно, якщо законодавці забажають її вивчити і сприйняти). Мені часто кажуть: "Навіщо видумувати колесо спеціально для України, коли воно однаково крутиться на всіх дорогах світу?". Тобто бери відповідну норму в КПК сильних європейських країн і вмонтовуй у КПК України. На жаль, не кожне європейське колесо може крутитися на дорогах України. Тим більше не кожна правова норма годиться для всіх країн світу, бо треба враховувати безліч особливих обставин, притаманних кожній країні світу. Як сказав класик української літератури Євген Гребінка в романі "Чайковський", "запорізький козак від "здорового борщу" (короп, зварений у великій кількості цибулі та оцту без води, інколи з домішкою пороху) лише здоровішає, а шинкар Герцик може вмерти".  Звичайно, і чужий досвід може бути корисним, а тому його треба вивчати і за потреби враховувати.
У цій статті піде мова про одну з найнепомітніших процесуальних фігур, яка водночас має іноді надзвичайно важливе значення як у судочинстві, зокрема у кримінальному процесі, так і в політиці. Ми розглянемо проблеми перекладача, а відтак і мови в кримінальному процесі.
Статтею 10 Конституції України утверджується, що державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до Конституції України володіти державною мовою зобов'язані Президент України (ст.103), судді Конституційного Суду (ст.148) та судді судів загальної юрисдикції (ст.127). Нікого більше Конституція не зобов'язує володіти державною мовою. Разом з тим сам термін "державна" передбачає, що всі державні органи влади, її службові та посадові особи на офіційному - державному - рівні повинні використовувати державну мову, тобто українську. У зв'язку з цим, за конституційною логікою, органи місцевого самоврядування, які відповідно до ст.5 Конституції не є органами державної влади, недержавні підприємства, установи й організації мають право використовувати ту мову, яку вважає за потрібне місцева громада.
Судочинство є державною функцією і тому провадження у справах мають здійснюватися державною мовою. Але в кримінальному судочинстві поки що не все так однозначно.
У ст.19 КПК зазначено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Вже десять років діє Конституція України, яка не передбачає можливості здійснювати судочинство мовою більшості населення даної місцевості. Але в КПК ця норма існує і багатьма слідчими, прокурорами та суддями застосовується. За десять років Верховна Рада прийняла майже 50 законів, якими внесено зміни в абсолютну більшість статей КПК. Але ст.19 КПК, як і в радянські часи, залишається незмінною. І Конституційний Суд не поспішає визнати вказану норму неконституційною. І новий КПК ніхто не поспішає приймати.
Варто звернути увагу, що у ст.361 Митного кодексу України, прийнятого 2002 року, тобто через шість років після прийняття Конституції, слово в слово використана формула, передбачена ст.19 КПК, тобто, що провадження у справі про порушення митних правил здійснюється українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. У статті 3 Господарського процесуального кодексу України, який приводився у відповідність з Конституцією 2001 року, передбачено, що мова судочинства визначається статтею 21 Закону України "Про мови в Українській РСР". Між тим у цій статті питання мови судочинства вирішується все ще з позиції існування Радянського Союзу. На жаль, перелік прикладів аналогічного, антиконституційного підходу при вирішенні питання про мову судочинства можна продовжити.
Про що всі ці приклади свідчать? Про те, що жорстка, прямолінійна конституційна декларація - це одне, а практична її реалізація - зовсім інше.
Вона вимагає великих витрат з державного бюджету, але головне - вона може спричинити серйозні соціальні й політичні проблеми в державі.
У ст.19 проекту КПК закладається норма про те, що "провадження у кримінальних справах здійснюється державною мовою".
Крім того, в ст.19 чинного КПК передбачено, що перекладач надається лише тій особі, що бере участь у справі, яка не володіє мовою, якою провадиться судочинство. Водночас у ст.19 проекту КПК передбачено, що послугами перекладача забезпечується особа, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою. Тобто коло осіб, які можуть забажати послуг перекладача, значно розширюється.
Якщо ця норма буде прийнята і запроваджена в КПК, то перекладач стане однією із тих процесуальних фігур, без якої не можна буде обійтися майже в одній третині кримінальних справ. У зв'язку з цим і слідчі, і прокурори, і судді зіткнуться з безліччю проблем, які принесе з собою перекладач у кримінальний процес. На жаль, ці проблеми поки що майже не досліджуються і не обговорюються. В поле мого зору потрапили лише чотири статті Лариси Костіної, в яких ця проблематика порушується.
Хоча проблеми порушуються з позиції перекладача і в основному щодо тактики
слідства з участю перекладача, ці статті надзвичайно цінні і необхідні, а їх автор своєчасно звертається до цієї проблеми.
Юриспруденція взагалі, а судочинство зокрема - це такі сфери людського життя,
які вимагають високої точності і чіткості формулювань, абсолютної вивіреності кожного слова, його змісту і значення. Навіть кома чи крапка іноді мають значення. Від того, де поставити кому у відомій резолюції "стратити не можна помилувати", залежить, жити людині чи померти. У зв'язку з цим вимоги і до якості перекладу, і до компетентності перекладача мають бути надзвичайно високі.
Яке значення має переклад у правозастосуванні, Україна вже відчула. Зокрема, протягом багатьох років в Україні так звану Європейську конвенцію з прав людини офіційно відповідно до законів України називали "Конвенція про захист прав людини та основних свобод". Європейський суд з прав людини багаторазово нагадував Україні, що переклад цієї Конвенції з англійської і французької мов на українську мову зроблено неправильно, що численні помилки перекладу призводять до помилкових суджень громадян України, які звертаються до суду по захист. Неправильний переклад змісту Конвенції та рішень Європейського суду з прав людини творить помилкову судову практику в Україні.
Врешті-решт Верховна Рада України визнала наявність численних помилок в українському варіанті перекладу Конвенції і 9 лютого 2006 року ухвалила закон, яким змінила назву Конвенції на нову. Тепер вона називається "Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод". Оскільки попередній переклад Конвенції і протоколів до неї не повністю відповідав автентичним текстам англійською та французькою мовами, Міністерство юстиції та Міністерство закордонних справ України підготували новий український офіційний переклад Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та всіх протоколів до неї. Статус офіційного новому перекладу було надано Міністерством закордонних справ України 27.01.2006. Наскільки точним є цей переклад - покаже час. Звертаю увагу читачів, що в результаті нового перекладу в змісті Конвенції є істотні зміни.
Аналогічна проблема з перекладом Європейської хартії, яка регулює мовні проблеми. В Російській Федерації вона звучить як "Европейская хартия региональных языков или языков меньшинств". В Україні ця хартія ратифікована під назвою "Європейська хартія регіональних мов або меншин". Читачу відомі проблеми, які виникли із застосуванням цієї Хартії в Україні. Під впливом так званого параду мовного суверенітету Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права на восьмому пленарному засіданні 11 липня 2006 року взяла на себе право ухвалити нову редакцію офіційного перекладу на українську мову цієї Хартії і назвала її "Європейська хартія регіональних або міноритарних мов".
Час покаже, наскільки правомірно і грамотно діяла ця комісія, але сам факт свідчить про те, що навіть найважливіші офіційні міжнародні документи в Україні перекладаються неякісно. Що ж тоді говорити про переклад під час провадження в кримінальній справі?
При перегляді інформаційно-аналітичного довідника "Країни світу", складеного
центральним розвідувальним управлінням для уряду США, енциклопедичного довідника "Країни світу" та під час вивчення конституцій низки країн Європейського союзу звертає на себе увагу те, що абсолютна більшість країн світу серед багатьох мов, якими спілкується їх населення, одну мову визнають пріоритетною (в багатьох країнах таких мов декілька, наприклад, у Південно-Африканській Республіці - одинадцять) і називають її мовою офіційного спілкування, тобто спілкування на державному рівні, але статусу державної мови їй офіційно не надають.
В інших країнах, наприклад Тунісі, крім офіційної мови (арабська) законом закріплена мова торговельних перемовин (у Тунісі - французька). Є країни, в законодавстві яких закріплюється окрема мова як офіційна і національна, а інша - лише як національна, хоча урядові структури використовують одну із міжнародних мов. Наприклад, у Шрі-Ланці офіційною і національною визнана сингальська мова, а тамільська - лише національною. В той же час урядові структури використовують, як правило, англійську мову.
В Індії хінді є державною мовою, яка є основною для 30% населення. Але поряд
з цим існує 12 офіційних мов. Проте найбільш важливою мовою для державних,
політичних і торговельних стосунків є англійська мова. В Ірландії, згідно з Конституцією, ірландська (гаельська) мова, якою розмовляють здебільшого лише мешканці західного узбережжя, є державною і першою офіційною мовою, а другою офіційною мовою є англійська, яка фактично є мовою повсякденного спілкування.
У Фінляндії фінів 93,6%, а шведів лише 6,1%, але обидві мови є офіційними. Слід звернути увагу, що за такими само принципами вирішені мовні проблеми в таких успішних країнах як Канада, Швейцарія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Мальта тощо. Наприклад, у Люксембурзі живуть 73,8% люксембуржців, 3,3% французів, 2,3% німців, але мова кожного із цих народів є офіційною. Взагалі у більшості країн, де проживають два і більше народів, або де один і той же народ з різних причин розділений за мовною ознакою, як правило, дві або більше офіційних мов.
В успішних країнах не влаштовують трагедій з приводу того, що народ не використовує національну мову. Головне, щоб люди були патріотами своєї країни. Наприклад, у Мексиці розмовляють іспанською мовою, але люди себе іспанцями не вважають. У Бразилії основна частина населення розмовляє португальською мовою. Але португальцями вони себе не вважають. У цих і багатьох інших аналогічних країнах, перефразовуючи відомого політика і державного діяча, виходять з того, що не важливо, які звуки творить кішка, - головне, щоб вона ловила мишей. Звертає на себе увагу те, що в цих країнах строк життя людського довший, ніж в Україні, а рівень бідності значно менший, бо вони концентрують свої розумові здібності, потенціал не тільки на проблемах мови, а й на здійсненні економічних перетворень, удосконаленні медицини, техніки, освіти.
Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що у світі накопичено величезний досвід для вирішення мовних проблем. Українська держава через свою молодість і незрілість поки що не скористалася цим досвідом. Вона закріпила в Конституції лише однозначне поняття державної мови, але проігнорувала можливість закріплення офіційної мови, національної мови, мови торговельних перемовин тощо. На наш погляд, якби в законі було сказано, що українська мова є державною і першою офіційною мовою, а російська - другою офіційною мовою і з урахуванням того, що рішенням ООН вона визнана мовою міжнародного спілкування, мовою торговельних перемовин, то в Україні не було б ні мовних проблем, ні мовних суверенітетів, а українська мова була б у пошані й успішно розвивалась. Але поки що маємо те, що маємо. Зокрема, проблеми.
Перша проблема закладена в самому понятті "державна". Поняття "державна" вимагає чіткості, ясності та визначеності. Саме цим критеріям відповідають передбачені в Конституції поняття "державний прапор", "державний герб", "державний гімн", "державний кордон", "державний бюджет", "державна безпека", "державна служба", "державна влада". Кожне з цих понять отримало відповідне чітке визначення в нормативному акті. Ми знаємо розміри і кольори прапора, кожний елемент герба, кожне слово, крапку і кому в словах гімну, а також кожну його ноту. І ніхто без рішення Верховної Ради не має права їх змінювати чи ігнорувати. Кожний метр державного кордону зафіксований у відповідних міжнародних та національних офіційних документах. Аналогічно є чіткість і визначеність щодо інших понять. А що таке "державна мова"? Які слова можна вважати державними? І хто їх визначає?
У нашій країні майже кожний регіон має свої мовні особливості. В одному регіоні кажуть будинок, в іншому - хата. В одному кажуть покрівля, в іншому - дах. В одному кажуть погріб, в іншому - льох. В одному кажуть вила, в іншому - ґаблі і так далі. Тисячі предметів, речей, явищ, дій у різних місцевостях іменуються по-різному. Які з таких слів можна вважати державними, навряд чи хтось візьме на себе сміливість визнати. В західних регіонах вживають слова "наразі", "на кшталт", "ся", "сі" тощо. Але таких слів не почуєш ні на Полтавщині, ні на Черкащині, а тим більше на сході. Чи державні вони?
Мова наша постійно змінюється. Ті слова, що вчора були чужими, сьогодні вже
наші, і навпаки - ті слова, якими спілкувалися наші діди і прадіди, сьогодні чужі. Візьміть стогривневу купюру останнього зразка і прочитайте слова одного із найпалкіших патріотів України - Тараса Шевченка. Він писав:
"Свою Україну любіть.
Любіть її во время люте,
В останню тяжкую минуту,
За неї Господа моліть".
У його дні і "во время", і "минуту", і багато інших слів були спільними і для українця, і для росіянина. Сьогодні це слова мови, яка не є державною чи офіційною в Україні.
Разом з тим треба знати, що абсолютна більшість слів в українській мові мають іншомовне походження. Вони прийшли до нас із індійських, іранських, готських,
латинських, балтійських, тюркських та багатьох інших мов. Навіть слова "тато", "мама", "хліб", "дім" не слов'янського походження. І сьогодні наша мова продовжує наповнюватись іноземними словами. Дедалі частіше на всіх державних рівнях, у тому числі в нормативних актах, використовуються слова: імідж, маркетинг, менеджер, мажоритарний, моніторинг, тендер, паркінг, комп'ютер, принтер, форс-мажор тощо. В наше життя за останні півтора десятка років увірвалося безліч західноєвропейських слів. Чи державні вони? І чи можна взагалі в часи глобалізації, змішування націй і народностей, масового проникнення однієї мови в іншу визнавати якусь мову державною, слова німецькі, англійські і французькі визнавати державними в Україні?
На сьогодні в технічній, медичній, банківській та багатьох інших спеціальних сферах існує велика кількість спеціальних слів-термінів, які використовуються в Україні в російському варіанті, оскільки український аналог - варіант поки що неможливий, якщо і можливий, то в багатослівному перекладі. Як бути з ними?
Оскільки в Конституції є поняття "державна мова", а від володіння чи не володіння нею настають відповідні правові наслідки, це вимагає чіткого визначення на нормативному рівні. Для цього Верховна Рада зобов'язана створити державну комісію, яка б склала відповідний словник державної мови, на зразок словника В. Даля, з визначенням змісту кожного слова і затвердила цей словник. На такому ж рівні необхідно закріпити правила вживання державної мови.
Друга проблема полягає в необхідності наповнення змістом поняття "володіння державною мовою". Ця проблема ускладнюється тим, що в КПК вводиться поняття
"не володіння державною мовою" та "недостатнє володіння державною мовою".
Тобто за логікою творців проекту КПК в Україні є люди, які:
1) володіють державною мовою достатньою мірою;
2) володіють державною мовою недостатньою мірою;
2) не володіють державною мовою.
Для з'ясування того, хто є хто, потрібно встановити критерії, інакше пануватиме свавілля. Крім того, треба встановити, хто повинен визначати, достатньою чи недостатньою мірою певна особа володіє державною мовою чи не володіє нею, і взагалі, що означає "володіти мовою". Як відомо, "володіти пером", "володіти словом", "володіти темою" тощо означає - бути високим знавцем, майстром у цій справі. За аналогією "володіти мовою" - означає мати максимальний словниковий запас, бездоганно знати всі правила мови, майстерно говорити, писати і читати, тобто бути грамотною у повному розумінні цього слова людиною.
Давні індуси ділили людей на такі категорії:
1) людина знає і знає, що вона знає. Це провидець, іди за ним;
2) людина знає, але не знає, що вона знає. Це сплячий, розбуди його;
3) людина не знає, але знає, що вона не знає. Це пошукач, допоможи йому;
4) людина не знає і не знає, що вона не знає. Це невіглас, сторонися його.

До якої категорії кожний себе відносить, то проблема кожного. А що стосується володіння мовою, то лише рідкісна людина може бути віднесена до перших двох категорій. З урахуванням рівня освіти в нашій державі, особливо в селах та містечках, зважаючи на те, що абсолютна більшість громадян, навіть учителі та вищі посадові особи в державі, розмовляють своєрідним суржиком, вживаючи впереміжку слова українські, російські та іншомовні або якісь перекручені, на зразок "на разі нада прийняти міри до моніторингу уголовного діла", закладати в Кодексі правило, що перекладач надається кожній процесуальній особі, яка недостатньо володіє державною мовою, абсурдно. В абсолютній більшості люди лише розуміють певну мову і певною мірою вживають при спілкуванні. Це давно відомо і саме тому в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод немає поняття "володіння мовою" як чинника, від якого залежать певні права людини. В ст.6 Конвенції наголошується, що кожний обвинувачений у скоєнні кримінального правопорушення має право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього, і якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безплатну допомогу перекладача.
Як бачимо, за основу беруться розум, вміння, знання, а не якесь міфічне "володіння".
На жаль, український законодавець, як і в багатьох інших випадках, намагається йти "впереди планеты всей", передбачаючи в законі відверту "маніловщину", не підкріплену ні фінансово, ні кадрово. Звичайно, такі закони не виконуються і виконуватися не будуть. Хто, наприклад, чув, що кандидати в судді Конституційного Суду чи в суди загальної юрисдикції перевіряються на володіння державною мовою? На цей предмет не передбачено навіть ні методики перевірки, ні її процедури. Ніхто такому кандидату не пред'являє претензій, якщо він може сказати кілька фраз українською мовою. Тобто в Україні фактично реалізується доктрина, закріплена в Європейській конвенції про розуміння мови, а не володіння нею. Але ця доктрина не може бути реалізована в кримінальному процесі. За формальними ознаками при принциповій позиції захисту, ненадання перекладача підсудному, який живе в Україні, спілкується з місцевими жителями, розуміє державну мову України, але вважає, що достатньо не володіє нею, може бути підставою для скасування вироку. У зв'язку з цим у законі має бути визначено, що таке "не володіння державною мовою" і що таке "недостатнє володіння державною мовою", як підстави для надання особі перекладача, в яких випадках необхідно призначати мовну експертизу для визначення ступеня володіння особою державною мовою.
Не володіння державною мовою України, як правило, притаманне іноземцям, а також тим громадянам України, які не є українцями і принципово не бажають оволодівати українською мовою. В таких випадках слідчий, прокурор, суддя чи суд не обов'язково мають призначати мовну експертизу. За очевидністю, вони самі і без експертизи мають забезпечити відповідну особу перекладачем. Але з особою, яка недостатньо володіє державною мовою, складніше.
Відповідно до ч.2 ст.19 проекту КПК підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому, особі, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, їхнім законним представникам, потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу, їхнім представникам, свідку, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, забезпечується право робити заяви, давати показання, пояснення, заявляти клопотання і подавати скарги, виступати в суді рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють. Тобто за логікою викладеного, якщо названі особи володіють державною мовою України, вони зобов'язані вживати її, а не іншу мову. Але за відсутності відповідних критеріїв, як перевірити, володіє особа державною мовою України чи ні? Достатнє це володіння чи недостатнє? І чи потрібно робити таку перевірку? Як використати результати такої перевірки? Наприклад, особа більш-менш володіє державною мовою України, але, бажаючи затягнути розслідування чи судовий розгляд справи, або з метою захисту не бажає нею користуватися. Чи потрібно в такому разі призначати мовну експертизу? І якщо призначати, то як державною мовою України увійти в контакт з цією особою, щоб забезпечити її права при призначенні експертизи? Багато інших запитань можна поставити, але висновок напрошується один - у державі немає і не може бути презумпції достатнього володіння державною мовою, а тому не завжди можна силою примусити особу в кримінальному процесі використовувати державну мову і не надати їй перекладача. Існує презумпція добросовісності, порядності і розумності людини, і тому перекладача слід надавати в очевидних ситуаціях, а також за клопотанням відповідної процесуальної особи. Але разом з тим не можна допускати, щоб суд задовольняв кожну забаганку, не можна йти назустріч відвертому симулянту. І тому в окремих, виняткових випадках суд зобов'язаний призначити проведення мовної експертизи і діяти відповідно до висновку експертів.
Як зазначено вище, у ст.19 проекту КПК наголошується на тому, що підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому та виправданому, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, забезпечується право використовувати рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. При виписанні цієї норми законодавці забули, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений та виправданий, а також ті особи, стосовно яких ставиться питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, мають право на захист і згідно з цим правом можуть мовчати на будь-якій мові або використовувати не тільки державну мову України, рідну мову чи мову, якою вони володіють, а й будь-яку іншу мову. З урахуванням наведеного ст.19 проекту КПК потребує серйозних корективів.
Крім того, слід звернути увагу на таке. Особа, яка здійснює дізнання, слідчий прокурор та суддя є представниками держави і тому, відповідно до закону, зобов'язані володіти державною мовою. Але в кримінальному процесі задіяні не тільки ці особи та особи, названі у ст.19 проекту КПК. Суб'єктами кримінального провадження також є особа, яка звернулася із заявою про порушення провадження в кримінальній справі, особа, стосовно якої відмовлено у порушенні провадження в кримінальній справі, провадилася попередня перевірка чи закрито провадження в кримінальній справі, понятий, заставодавець, експерт, спеціаліст, особа, яка здійснює фіксування судового процесу технічними засобами, тощо. На жаль, ні в ст. 19 проекту КПК, ні в інших нормах не регулюється питання про те, як бути з цими людьми, якщо вони не володіють або недостатньо володіють державною мовою України. Не врегульовано і питання про те, як бути з народним засідателем чи присяжним, які не володіють державною мовою чи недостатньо нею володіють, наприклад жителі Криму чи Донбасу, але бажають взяти участь у судовому розгляді справи, мало того, категорично заперечують проти дискримінації за мовною ознакою.
Як у чинному КПК, так і в проекті підготовленого КПК однією із прогалин є питання про те, як з'являється в кримінальній справі перекладач – за клопотанням заінтересованої особи чи за призначенням дізнавача, слідчого, судді, суду. У ст.19 проекту КПК передбачено, що у стадії досудового розслідування та судового розгляду названим у ч.2 цієї статті особам забезпечуються послуги перекладача, тобто за логікою це повинні робити дізнавач, слідчий та суддя чи суд, не чекаючи клопотання заінтересованої особи. Та ж логіка підказує, що особа, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою, і не може підготувати відповідне клопотання. З нею і контакт не можливий без перекладача. Але в статтях проекту КПК, у яких ідеться про обов'язки дізнавача, слідчого, прокурора та судді, на цей предмет немає ні слова.
У статтях 46, 48, 57 проекту КПК, де містяться положення про права та обов'язки підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого, передбачено, що вони мають право користуватися рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, у разі необхідності користуватися безплатно за рахунок держави послугами перекладача.
Слова "у разі необхідності" схиляють до думки, що перекладач може бути залучений лише за клопотанням заінтересованої особи. На нашу думку, це неправильно. Забезпечення спілкування з відповідною процесуальною особою, яка не володіє державною мовою України, або недостатньо нею володіє, з допомогою перекладача має бути обов'язком дізнавача, слідчого та судді (суду) без будь-яких клопотань. Лише за виняткових обставин перекладач може вступити в справу за клопотанням заінтересованої особи. Щоб не було непорозумінь, ця думка має бути представлена в законі.
У ст.72 проекту КПК передбачені права та обов'язки перекладача, а також дано визначення поняття перекладача. Такий підхід правильний. Але зміст запропонованої статті викликає деякі зауваження. Зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перекладачем є особа, яка вільно володіє державною мовою та іншою мовою, знання якої необхідне для усного і письмового перекладу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухим чи німим. Передусім постає запитання, що таке вільне володіння мовою. Є поняття володіння мовою, але вільне володіння передбачає скоріш за все іще вищий ступінь володіння. У зв'язку з цим, чому суддя зобов'язаний лише володіти мовою, а перекладач вільно володіти нею, є спірним і незрозумілим.
Згідно із запропонованою статтею, кожний перекладач зобов'язаний вільно володіти державною мовою України, а також іншою мовою, яка потребує перекладу. Це також сумнівна позиція, оскільки не завжди можливо зразу, наприклад з діалекту хакка, який існує в Китаї, перейти на українську. В цих випадках існують так звані перекладачі-трансформатори. Зокрема, знавець діалекту хакка перекладе на стандартну китайську або мандаринську мову, а вже з цієї мови перекладач, який володіє нею й українською, перекладе на українську мову. Можливі й інші, ще складніші трансформації і тому вимагати, щоб кожний перекладач володів українською мовою, не можна. Крім того, треба усвідомлювати, що на земній кулі існують тисячі мов і діалектів, наприклад, у державі під назвою Папуа-Нова Гвінея на 5 млн. населення, крім інших мов, існує 715 місцевих мов. Важко уявити, щоб в Україні були люди, які вільно володіють українською мовою і одночасно вільно володіють всіма мовами світу. Це щось із фантастики.
У ст.72 проекту КПК передбачається, що перекладачем є також особа, яка володіє технікою спілкування з глухим чи німим. Автори цього проекту, найпевніше, забули, що крім глухого чи німого є іще й глухонімі, техніка спілкування з якими дещо відрізняться від тих, які мають лише одну ваду. Крім того, треба знати, що спілкування з глухим, німим чи глухонімим українцем - це одне, а спілкування з такими жителями окремих інших країн, особливо азійських - зовсім інше. Треба усвідомлювати, що Україна сьогодні відкрита держава і тут можливі будь-які ситуації. Норми КПК мають відповідати усім вимогам життя, тому положення ст.72 проекту КПК потребують уточнення.
У ст.72 проекту КПК передбачено, що перекладач зобов'язаний здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом у протоколі слідчої дії, проведеної за його участю, а в процесуальних документах, які вручаються відповідним особам, - у перекладі на їхню рідну мову.
Враховуючи вищесказане, вважаємо, що скоріш за все вручати слід документи в
перекладі не на "рідну мову", а на ту мову, яку використовувала відповідна процесуальна особа в ході процесуальних дій.
Усі розмови про державну мову, про володіння нею і навіть вільне володіння, про забезпечення прав людини в кримінальному процесі можуть бути зведені нанівець, якщо перекладач буде, м'яко кажучи, некомпетентний. У ст.72 проекту КПК наголошується на тому, що перед початком процесуальної дії особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суддя та суд зобов'язані пересвідчитися в особі і компетентності перекладача.
На жаль, ніхто не каже, в який спосіб можуть названі процесуальні особи пересвідчитися в тому, володіє він певною мовою чи ні. Яким чином вони мають виявити, володіє він, наприклад, белуджійською мовою, якою розмовляють 3% населення Пакистану, не зрозуміло. Добре, якщо у кандидата в перекладачі є документ на володіння відповідною мовою. А якщо немає?
Не дає прямої відповіді проект закону і на запитання про те, чи перекладач має бути громадянином України, чи це не обов'язково. Аналіз обов'язків, які покладаються на перекладача, а також умов кримінальної відповідальності за відмову від виконання обов'язків перекладача, свідчить про те, що перекладач може бути лише громадянином України, оскільки не можна примусити іноземця здійснювати переклад у ході кримінального провадження в Україні (зокрема, дипломатичного представника іноземної держави чи іншого громадянина, який не є підсудним у кримінальних справах судам України). Але це є також проблемою, бо неможливо забезпечити, щоб громадяни України володіли всіма мовами світу.
Перекладач, як відомо, і в Африці перекладач. Він виконує однакову функцію що в кримінальному процесі, що в цивільному чи адміністративному. Незалежно від виду процесу він несе кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від виконання обов'язків перекладача, а також адміністративну відповідальність за злісне ухилення від явки в суд, до органів досудового слідства або дізнання. Єдина відмінність полягає в тому, що кожному виду судового процесу повинен відповідати той перекладач, який знає специфіку процесу та спеціальну термінологію, притаманну цьому процесу. Але ця відмінність не є процесуальною. Процесуальний же підхід у всіх видах процесу до перекладача має бути однаковим. На жаль, цього немає в наших процесуальних кодексах. Зокрема, КПК як чинний, так і запроектований, КУпАП, Митний кодекс та Господарський процесуальний кодекс не передбачають складення присяги перекладачем перед початком виконання обов'язків. Але Кодексом адміністративного судочинства України та Цивільним процесуальним кодексом України передбачено приведення перекладача до присяги. Важко збагнути значення цієї присяги та наслідки її невиконання, бо вони в законі не передбачені, але те, що в усіх процесуальних кодексах має бути однаковий підхід, очевидно.
На жаль, у цій статті ми не можемо охопити всі проблеми мови та перекладу у кримінальному процесі України. Але те, що наведено, дає підстави стверджувати, що Україні потрібна більш гнучка норма про мови. Потрібен закон про мови, який би дав відповіді й на ті запитання, що поставлені в цій статті. В Україні слід стимулювати людей до оволодіння українською мовою та мовами народів світу, а також мати реєстр громадян України, які володіють певною іноземною мовою і здатні бути перекладачами. Необхідно ліквідувати кримінальну відповідальність за відмову від виконання обов'язків перекладача з тим, щоб за певних особливих обставин перекладачем міг виступити й іноземець, наприклад працівник посольства тощо.
Сьогодні Україна є міграційним коридором для багатьох народів світу. Не всі ці люди перебувають в Україні на законних підставах і ведуть себе законослухняно. Правоохоронна система України та суди повинні забезпечити захист їх прав і законних інтересів на достойному рівні. Аналогічно вони мають діяти і стосовно громадян України, які поки що не в ладах з українською мовою. На достойному рівні має бути і відповідний закон.

В.Маляренко, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України