Продовження - 2 частина. Початок статті дивитися тут: 1 частина.

3.3. Визначення предмету доказування у справах про стягнення адмiнiстративно-господарських санкцiй за невиконання нормативу робочих мiсць для iнвалiдiв
Адмiнiстративно-господарську вiдповiдальнiсть, передбачену статтею 20 Закону, за своєю правовою природою суди визначають як господарсько-правову вiдповiдальнiсть. Пiдставою для застосування такої вiдповiдальностi учасника господарських вiдносин, з позицiї судiв, є вчинене роботодавцем правопорушення в сферi господарювання (частина перша статтi 218 Господарського кодексу України). Вiдповiдно до частини другої зазначеної статтi учасник господарських вiдносин вiдповiдає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здiйснення господарської дiяльностi, якщо не доведе, що ним вжито усiх залежних вiд нього заходiв для недопущення господарського правопорушення.
Із цiєю нормою кореспондується стаття 71 КАС, якою на сторони покладено обов’язок доводити тi обставини, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення.
Таким чином, сторони повиннi подати докази на пiдтвердження обставин, на якi вони посилаються, або на спростування обставин, про якi стверджує iнша особа.
Водночас, потрiбно зазначити, що визнання стороною в судi обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’язковим (частина третя статтi 72, частина друга статтi 76 КАС). Це не виключає можливостi перевiрки судом обставин доказами, за умови сумнiвiв щодо їх достовiрностi. У цьому полягає один iз принципiв адмiнiстративного судочинства - офiцiйного з’ясування обставин у справi.
Вивчення судової практики показало, що в зв’язку iз змiною законодавства про соцiальну захищенiсть iнвалiдiв в Українi, змiн зазнала i судова практика, зокрема стосовно визначення предмету доказування у зазначенiй категорiї справ.
Аналiз норм Закону в редакцiї, чиннiй до 01.01.2006, дозволяє дiйти висновку, що обов’язок працевлаштування iнвалiдiв було покладено на органи, визначенi частиною першою статтi 18 Закону - центральний орган виконавчої влади з питань працi та соцiальної полiтики, органи мiсцевого самоврядування, громадськi органiзацiї iнвалiдiв. Роботодавцi ж зобов’язанi були створювати робочi мiсця для iнвалiдiв та iнформувати про це органи працевлаштування.
З огляду на викладене, в судовiй практицi тривалий час для вiдмови у задоволеннi вимог було достатнiм наявностi доказiв наступних фактiв: ненаправлення iнвалiдiв вищезазначеними органами до роботодавцiв для працевлаштування; вiдсутнiсть вiдмови у прийняттi iнвалiдiв на роботу; надання до вiддiлень Фонду статистичної звiтностi. Тобто вина в непрацевлаштуваннi iнвалiдiв покладалася на органи працевлаштування.
Однак в 2004 роцi ситуацiя дещо змiнилася. Первинним стало встановлення вини або її вiдсутностi у дiях чи бездiяльностi роботодавця шляхом оцiнки доказiв виконання роботодавцем заходiв щодо створення робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв та iнформування про наявнiсть вакансiй органiв працевлаштування.
Зазначене пiдтверджується судової практикою, зокрема постановою Верховного Суду України, винесеною у справi за позовом Кримського республiканського вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Фiрми "Союз-Вiктан" ЛТД про стягнення заборгованостi з вiдрахувань цiльових коштiв на створення робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, i на здiйснення заходiв стосовно їх соцiально-трудової i професiйної реабiлiтацiї у 2002 роцi. Верховний Суд України зазначив, що обов’язок пiдприємства щодо створення робочих мiсць для iнвалiдiв не супроводжується його обов’язком пiдбирати i працевлаштовувати iнвалiдiв на створенi робочi мiсця. Такий обов’язок покладається на органи працевлаштування, що перелiченi в частинi першiй статтi 18 цього Закону.
Водночас, Верховним Судом України було визначено обставини, якi пiдлягають доказуванню у справах зазначеної категорiї. Зокрема, судам потрiбно встановлювати:
-створення робочих мiсць вiдповiдно до встановленого нормативу;
-iнформування органiв працевлаштування про наявнiсть вакантних мiсць;
-спрямування органами працевлаштування iнвалiдiв до роботодавцiв;    
-причини непрацевлаштування роботодавцями iнвалiдiв, направлених спецiальними органами.
Вивчення судової практики показує, що суди, в основному, правильно визначають предмет доказування у зазначенiй категорiї справ, зазначаючи, що працевлаштуванню iнвалiда передує виконання вiдповiдачем дiй, перелiк яких визначений пунктами 3, 5, 14 Положення про робоче мiсце iнвалiда i про порядок працевлаштування iнвалiдiв (втратило чиннiсть), до яких вiдносяться:
-розроблення заходiв щодо створення робочих мiсць для iнвалiдiв;
-включення їх до колективного договору;
-iнформування центрiв зайнятостi, мiсцевих органiв соцiального захисту населення та вiддiлення Фонду про створення (пристосування) робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв;
-у межах нормативу створення за власнi кошти робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв в порядку, визначеному пунктом 3 зазначеного Положення;
-щорiчно до 1 лютого року, що настає за звiтним, подання вiддiленням Фонду вiдомостей про середню рiчну заробiтну плату на пiдприємствi, середньооблiкову чисельнiсть штатних працiвникiв облiкового складу та про кiлькiсть працюючих iнвалiдiв;
-визначення видiв виробництв, цехiв та дiльниць, де доцiльно використовувати працю iнвалiдiв;
-iнформування державної служби зайнятостi та мiсцевих органiв соцiального захисту населення про вiльнi робочi мiсця та вакантнi посади, на яких може використовуватися праця iнвалiдiв;
-створення для iнвалiдiв умов працi з урахуванням iндивiдуальних програм реабiлiтацiї, забезпечення соцiально-економiчних гарантiй, передбачених чинним законодавством;
-запровадження у разi потреби посад iнструкторiв-перекладачiв для роботи з глухими працiвниками;
-розроблення i затвердження iнструкцiї про робоче мiсце iнвалiда.
Таким чином, як свiдчить судова практика, якщо роботодавець вжив усiх необхiдних заходiв для недопущення господарського правопорушення, то суди визнають незаконним застосування адмiнiстративно-господарських санкцiй за невиконання нормативу робочих мiсць i вiдмовляють у задоволеннi позову.
Прикладом такого вирiшення справи може слугувати справа за позовом Київського мiського вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до комунального пiдприємства “Голосiїво-житло” про стягнення штрафних санкцiй за 2004 рiк, при касацiйному розглядi якої Вищий адмiнiстративний суд України зазначив, що вiдповiдач звiльняється вiд вiдповiдальностi за непрацевлаштування iнвалiдiв, не дивлячись на те, що згiдно зi звiтом про зайнятiсть та працевлаштування iнвалiдiв за 2004 рiк було передбачено створення 40 робочих мiсць, а фактично працювало 11 осiб, оскiльки вимоги Закону виконав.
Господарськi суди, при вирiшеннi цiєї справи, не звернули увагу на те, що органами працевлаштування не приймались заходи, визначенi в статтею 18 Закону щодо працевлаштування iнвалiдiв на робочi мiсця в Комунальне пiдприємство “Голосiїво-житло”, та не встановили фактiв вiдмови вiдповiдача у працевлаштуваннi iнвалiдiв, направлених на вакантнi посади.
В зв’язку з цим судовi рiшення у справi було скасовано, а у позовi Київського мiського вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв вiдмовлено.
Однак судова практика Вищого адмiнiстративного суду України мiстить поодинокi випадки iншого вирiшення справ цiєї категорiї. Наприклад, у справi за позовом вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв у Чернiгiвськiй областi до Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю Пiдприємства “Вiктон” про стягнення штрафних санкцiй за нестворенi робочi мiсця у 2004 роцi судом першої iнстанцiї в позовi вiдмовлено. Судом апеляцiйної iнстанцiї, позицiю якого пiдтримав Вищий адмiнiстративний суд України позов задоволено. При цьому суд касацiйної iнстанцiї зазначив, що нормами чинного законодавства щодо соцiальної захищеностi iнвалiдiв на вiдповiдача покладено обов’язок щодо забезпечення певної кiлькостi робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв. Тобто, Пiдприємство “Вiктон” не звiльняється вiд обов’язку сплачувати штрафнi санкцiї до вiддiлення Фонду на пiдставi статтi 20 Закону, оскiльки зазначена норма не ставить вiдповiдний обов’язок пiдприємства у залежнiсть вiд будь-яких обставин, з яких iнвалiд не працює на пiдприємствi.
Як показав аналiз судових рiшень, наданих апеляцiйними господарськими судами, їх практика також мiстить випадки аналогiчного вирiшення справ. Прикладом може слугувати справа за позовом Запорiзького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Вiдкритого акцiонерного товариства “Розiвський елеватор” про стягнення штрафних санкцiй за незайнятi iнвалiдами робочi мiсця у 2004 роцi. Скасовуючи рiшення суду першої iнстанцiї в зв’язку з тим, що вiдповiдачем не вжито всiх заходiв для створення робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, Запорiзький апеляцiйний господарський суд зазначив, що обов’язок державних органiв щодо працевлаштування iнвалiдiв виникає пiсля виконання пiдприємствами обов’язку щодо створення робочих мiсць i надання, передбаченої законодавством про соцiальну захищенiсть iнвалiдiв, iнформацiї про наявнiсть вiльних робочих мiсць та вакантних посад, на яких може використовуватися працi iнвалiдiв. При вiдсутностi такої iнформацiї, органи, визначенi статтею 18 Закону не можуть скористатися своїми правами. Водночас, суд зазначає, що результатом працевлаштування вiдповiдно до статтi 21 Кодексу законiв про працю України є укладення трудового договору мiж працiвником (в даному випадку iнвалiдом) та власником пiдприємства або уповноваженим ним органом. Тобто безпосереднє працевлаштування iнвалiдiв здiйснюється роботодавцями.
Із аналiзу нормативно-правових актiв щодо повноважень вiдповiдних органiв, Запорiзький апеляцiйний господарський суд дiйшов висновку, що суб’єкти, визначенi статтею 18 Закону, лише сприяють у працевлаштуваннi iнвалiдiв, а безпосереднє їх працевлаштування здiйснюють роботодавцi. Штрафнi санкцiї, вiдповiдно до статтi 20 Закону, роботодавцi зобов’язанi сплачувати незалежно вiд положень, викладених у статтi 18 Закону.
Зазначеним судом при застосуваннi статтi 18 Закону пропонується виходити iз положень Конвенцiї про професiйну реабiлiтацiю та зайнятiсть iнвалiдiв №159, ратифiкованої Законом України “Про ратифiкацiю Конвенцiї про професiйну реабiлiтацiю та зайнятiсть iнвалiдiв №159”. Зазначена Конвенцiя виходить з того, що органи державної влади повиннi сприяти працевлаштуванню шляхом:
-сприяння можливостi зайнятостi iнвалiдiв на вiдкритому ринку працi (стаття 3);
-проведення консультацiй з представницькими органiзацiями пiдприємцiв i трудящих щодо здiйснення зазначеної полiтики, в тому числi заходiв, яких слiд вжити з метою сприяння спiвробiтництву та координацiї державних i приватних органiв, що займаються професiйною реабiлiтацiєю, консультацiй з представницькими органiзацiями iнвалiдiв i у справах iнвалiдiв (стаття 5);
-вжиття заходiв з метою органiзацiї й оцiнки служб професiйної орiєнтацiї, професiйного навчання, працевлаштування, зайнятостi, а також iнших пов’язаних з ними служб, щоб iнвалiди мали можливiсть отримувати, зберiгати роботу та просуватися по службi; наявнi служби для трудящих в цiлому використовувати там, де це можливо та доцiльно, з потрiбною адаптацiєю (стаття 7);
-вжиття заходiв для сприяння створенню та розвитку служб професiйної реабiлiтацiї та зайнятостi для iнвалiдiв у сiльських районах i окремих мiсцевостях (стаття 8).
Як вже зазначалося Законом України “Про внесення змiн до деяких законiв України щодо реалiзацiї iнвалiдами права на трудову зайнятiсть” вiд 23.02.2006 стаття 18 викладена у новiй редакцiї та доповнено Закон новою статтею 18-1, якi не встановлюють обов’язок державних органiв працевлаштовувати iнвалiдiв. Зазначенi змiни покликанi удосконалити механiзм сприяння зайнятостi особам з обмеженими фiзичними можливостями шляхом використанням гнучких форм органiзацiї працi, застосуванням надомної працi, сприяння пiдприємницькiй дiяльностi, а також активiзацiї роботи державної служби зайнятостi, пов’язаної з їх професiйною орiєнтацiєю, навчанням та працевлаштуванням. Такi змiни є спробою законодавця привести норми Закону у вiдповiднiсть до правової системи Європейського Союзу, оскiльки сфера соцiальної захищеностi iнвалiдiв в Українi, вiдповiдно до Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптацiї законодавства України до законодавства Європейського Союзу” вiд 18.03.2004 №1629-IV є прiоритетною сферою адаптацiї.
Однак, як показує практика законодавчо встановлена альтернатива - створення робочого мiсця та працевлаштування iнвалiда або сплата штрафних санкцiй за невиконання означеного обов’язку - призводить до того, що допускається неоднозначне трактування прав та обов’язкiв роботодавцiв, вiддiлень Фонду та iнших органiв, визначених у Законi. Такий стан призводить до того, що Фонд соцiального захисту iнвалiдiв перетворюється на орган, який стягує адмiнiстративно-господарськi санкцiї i не зацiкавлений у працевлаштуваннi iнвалiдiв.
Тому, на нашу думку, при вирiшеннi питання про правомiрнiсть стягнення адмiнiстративно-господарських санкцiй слiд виходити iз загальних норм права вiдносно вiдповiдальностi за порушення зобов’язань та встановлення в дiях або бездiяльностi роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної вiдповiдальностi у виглядi адмiнiстративно-господарських санкцiй.
Елементами правопорушення є вина та наявнiсть причинного зв’язку мiж самим порушенням та його наслiдками. Вважається, що застосування принципу вини як умови вiдповiдальностi пов’язане з необхiднiстю доведення порушення зобов’язання. Однак нi зазначеною нормою, нi Законом не передбачено звiльнення вiд вiдповiдальностi у разi вiдсутностi вини роботодавця.
Таким чином, безумовно, актуальним є питання про необхiднiсть законодавчого доопрацювання окремих положень Закону стосовно конкретизацiї прав та обов’язкiв учасникiв таких правовiдносин, умов настання вiдповiдальностi i звiльнення вiд неї.

3.4. Проблемнi питання визначення нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв
Згiдно з частиною першою статтi 20 Закону, в редакцiї Закону вiд 31.05.2005, для роботодавцiв установлюється норматив робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв у розмiрi чотирьох вiдсоткiв середньооблiкової чисельностi штатних працiвникiв облiкового складу за рiк, а якщо працює вiд 8 до 25 осiб, - у кiлькостi одного робочого мiсця.
За змiстом частини другої, третьої зазначеної статтi роботодавцi самостiйно розраховують кiлькiсть робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв вiдповiдно до нормативу i забезпечують працевлаштування iнвалiдiв.
Однак статтею 19 Закону (у редакцiї Закону вiд 14.10.94 до набрання чинностi Законом в редакцiї вiд 05.07.2001), мiсцевi Ради народних депутатiв були надiленi повноваженнями спiльно з роботодавцями, за участю вiддiлень Фонду, на пiдставi пропозицiй органiв Мiнiстерства соцiального захисту населення України щорiчно визначати нормативи робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв.
Судова практика Вищого адмiнiстративного суду України мiстить випадки касацiйного перегляду справ, пов’язаних iз застосуванням зазначеної норми. Прикладом є справа за позовом Львiвського обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Дочiрньої компанiї “Укргазвидобування” Нацiональної акцiонерної компанiї “Нафтогаз України” про стягнення штрафних санкцiй за порушення встановленого наказом Департаменту економiчної полiтики та ресурсiв виконавчого комiтету Львiвської мiської ради вiд 18.06.2001 №27 нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв.
Направляючи справу на новий розгляд до суду першої iнстанцiї, Вищий адмiнiстративний суд України дiйшов висновку, що зазначена норма встановлювала порядок визначення нормативу робочих мiсць, призначених для iнвалiдiв, i в якостi обов’язкової умови передбачала, що такий норматив має бути встановлений спiльно з пiдприємством.
Враховуючи вимоги глави 2 Закону України “Про мiсцеве самоврядування в Українi”, вiдповiдно до якої до компетенцiї виконавчих органiв сiльських, селищних, мiських рад належать власнi (самовряднI) та делегованi повноваження, пункту 12 статтi 34 цього Закону, згiдно з яким до делегованих повноважень належить бронювання в порядку, встановленому законом, на пiдприємствах, в установах та органiзацiях незалежно вiд форм власностi робочих мiсць, призначених для працевлаштування осiб, якi вiдповiдно до законодавства потребують соцiального захисту i не спроможнi конкурувати на ринку працi, визначення нормативiв таких робочих мiсць, Вищий адмiнiстративний суд зазначив наступне.
Судами першої та апеляцiйної iнстанцiй не дослiджувалася обставина правомiрностi видання наказу Департаменту економiчної полiтики та ресурсiв виконавчого комiтету Львiвської мiської ради вiд 18.06.2001 №27, оскiльки не дослiджено питання, чи делегувала Львiвська мiська рада виконавчому комiтету вказанi повноваження.
Тобто, судами не дослiджено належним чином питання дотримання порядку встановлення нормативiв робочих мiсць для iнвалiдiв та його вiдповiднiсть вимогам Закону.
Аналогiчного висновку дiйшов Вищий адмiнiстративний суд України у справi за позовом Вiдкритого акцiонерного товариства “Стахановський вагонобудiвний завод” до виконавчого комiтету Стахановської мiської ради Луганської областi, третя особа - Луганське обласне вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв про визнання недiйсним рiшення. При цьому суд касацiйної iнстанцiї зазначив, що в порушення вимог статтi 19 Закону (у редакцiї Закону вiд 14.10.94 до набрання чинностi Законом в редакцiї вiд 05.07.2001) рiшення вiд 15.05.2001 №229 про встановлення на 2001 рiк нормативу робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, прийнято виконавчим комiтетом Стахановської мiської ради з перевищенням своєї компетенцiї. Доказiв делегування повноважень мiсцевої ради народних депутатiв вiдповiдному виконавчому комiтету щодо встановлення зазначеного нормативу суду не надано, як i того, що позивач одержував вiдповiднi пропозицiї i залучався органами мiсцевого самоврядування до визначення нормативу робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв.
Вiдповiдач не надав суду доказiв того, що при прийняттi вiдповiдного рiшення приймали участь громадськi органiзацiї iнвалiдiв, вiддiлення Фонду, що спiрне рiшення виносилось на пiдставi пропозицiй органiв Мiнiстерства соцiального захисту населення, як це передбачено законодавством, чинним на час прийняття вiдповiдного рiшення.
Крiм того, вiдповiдачем не надано до суду належних доказiв доведення позивачевi нормативу робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв на 2001 рiк.
Така позицiя вiдповiдає позицiї Верховного Суду України, висловленiй у справi за позовом прокурора Гагарiнського району м.Севастополя в iнтересах держави в особi Севастопольського мiського вiддiлення Фонду України соцiального захисту iнвалiдiв до Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю “Пiдприємство “Таврида Електрик” про стягнення штрафних санкцiй за недотримання пiдприємством встановленого нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв у 2000 роцi.
Як вже зазначалося, у чиннiй редакцiї статтi 19 Закону роботодавцi самостiйно розраховують кiлькiсть робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв вiдповiдно до нормативу, визначеного цiєю статтею.
При розрахунку кiлькостi робочих мiсць використовується штатна чисельнiсть працiвникiв за основним мiсцем роботи.
Зазначене пiдтверджує i судова практика. У справi за позовом Чернiвецького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Малого приватного пiдприємства “Оазис Плюс” Вищий адмiнiстративний суд України, залишаючи без змiн рiшення суду апеляцiйної iнстанцiї, яким змiнено рiшення мiсцевого господарського суду зазначив, що iнвалiдiв, працюючих за сумiсництвом, не можна вiдносити до облiкового складу працiвникiв, якi перебувають в штатi даного пiдприємства, оскiльки вiдповiдно до пункту 2.3 Інструкцiї зi статистики чисельностi працiвникiв, зайнятих в народному господарствi України, до облiкового складу штату працiвникiв не включаються працiвники, прийнятi на роботу за сумiсництвом, облiк таких працiвникiв ведеться окремо, так як вказанi працiвники знаходяться на облiку в штатi працiвникiв за основним мiсцем роботи.
З огляду на викладене, колегiя суддiв дiйшла висновку, що вiдповiдачем належним чином не було повiдомлено центр зайнятостi щодо наявностi вакантних мiсць для працевлаштування iнвалiдiв, що пiдтверджує неналежне створення робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв.
Вважаємо за потрiбне зазначити, що згiдно листа Фонду соцiального захисту iнвалiдiв вiд 28.02.2007 №1/6-110, працiвник, який отримує на одному пiдприємствi двi, пiвтори ставки, тобто оформлений за сумiсництвом на тому самому пiдприємствi, де й основне мiсце роботи (внутрiшнє сумiсництво), або менше однiєї ставки, в облiковiй кiлькостi штатних працiвникiв враховується як одна фiзична особа.
Вивчення судових справ свiдчить про вiдсутнiсть єдиної практики здiйснення розрахунку нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв. В одних випадках суди не ставлять сплату пiдприємством штрафних санкцiй в залежнiсть вiд кiлькостi вiдпрацьованих iнвалiдом мiсяцiв у певному роцi, оскiльки нормативними актами передбачена вiдповiдальнiсть за кiлькiсть нестворених робочих мiсць i кiлькiсть непрацевлаштованих на них iнвалiдiв, а не за фактичну кiлькiсть вiдпрацьованих iнвалiдом мiсяцiв. Такою є позицiя господарського суду Житомирської областi у справi за позовом Житомирського вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Дочiрнього пiдприємства “Ружин-молоко” про стягнення адмiнiстративно-господарських санкцiй за недотримання нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв у 2005 роцi.
Скасовуючи судове рiшення у зазначенiй справi, Житомирський апеляцiйний господарський суд зазначив наступне.
Вiдповiдно до пункту 3.2 Інструкцiї зi статистики кiлькостi працiвникiв середньооблiкова кiлькiсть штатних працiвникiв розраховується на пiдставi щоденних даних про облiкову кiлькiсть штатних працiвникiв, якi повиннi уточнюватись вiдповiдно до наказiв про прийом, переведення працiвника на iншу роботу та припинення трудового договору.
Згiдно iз пунктом 3.2.1 зазначеної Інструкцiї середньооблiкова кiлькiсть штатних працiвникiв за мiсяць обчислюється шляхом пiдсумовування кiлькостi штатних працiвникiв облiкового складу за кожний календарний день звiтного мiсяця, тобто з 1 по 30 або 31 число (для лютого - по 28 або 29), включаючи вихiднi, святковi та неробочi днi, i дiлення одержаної суми на число календарних днiв звiтного мiсяця.
Середньооблiкова кiлькiсть штатних працiвникiв за перiод з початку року (у тому числi за квартал, пiврiччя, 9 мiсяцiв, рiк) обчислюється шляхом пiдсумовування середньооблiкової кiлькостi штатних працiвникiв за всi мiсяцi роботи пiдприємства, що минули за перiод з початку року до звiтного мiсяця включно, та дiлення одержаної суми на кiлькiсть мiсяцiв у цьому перiодi, тобто вiдповiдно на 2, 3, 4,... 12 (пункт 3.2.5 зазначеної Інструкцiї).
Таким чином, суд апеляцiйної iнстанцiї дiйшов висновку, що фактична тривалiсть роботи кожного iнвалiда на пiдприємствi впливає на показник кiлькостi працюючих iнвалiдiв у звiтному перiодi.
Судами встановлено, що вiдповiдно до звiту вiдповiдача про зайнятiсть та працевлаштування iнвалiдiв за 2005 рiк, середньооблiкова кiлькiсть штатних працiвникiв облiкового складу осiб в господарствi становила 104 чоловiки.
Вiдповiдно кiлькiсть мiсць для працевлаштування iнвалiдiв дорiвнює числу 4.
Згiдно зi списком працюючих iнвалiдiв - штатних працiвникiв, якi були зайнятi у господарствi у 2005 роцi, вiдповiдачем працевлаштовано 4 iнвалiда, з яких один працював 10 мiсяцiв, другий - 12 мiсяцiв, третiй - 5 мiсяцiв, четвертий - 12 мiсяцiв.
З урахуванням наведеного, середньооблiкова чисельнiсть iнвалiдiв, якi працювали на пiдприємствi Дочiрнього пiдприємства "Ружин-молоко", вираховується наступним чином: (10 + 12 + 5 + 12) / 12 = 3,25, тобто вiдповiдачем у 2005 роцi було працевлаштовано 3 iнвалiди при нормативi - 4.
Ще одним прикладом такого розрахунку робочих мiсць є справа за позовом прокурора Коропського району в iнтересах держави в особi вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв в Чернiгiвськiй областi до Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю “Газбудсервiс”, при вирiшеннi якої мiсцевий господарський суд
ВСТАНОВИВ, що фактично в 2004 роцi середньооблiкова чисельнiсть працiвникiв-iнвалiдiв на пiдприємствi вiдповiдача становила одне робоче мiсце, оскiльки один iнвалiд вiдпрацював 12 мiсяцiв, iнший - 3 мiсяцi. Таким чином, вiдповiдачевi потрiбно було зробити наступний розрахунок: (12 + 3) / 12 = 1,25 i створити одне робоче мiсце для працевлаштування iнвалiда. Така позицiя пiдтримана судами апеляцiйної та касацiйної iнстанцiй.
У процесi вивчення судової практики виявлено, що у судiв виникали ускладнення при вирiшеннi питання розрахунку робочих мiсць роботодавцями, в яких бiльшiсть посад, пов’язанi з важкими умовами i на яких праця iнвалiдiв не можлива. Причиною такого стану є неузгодженiсть норм Закону, який встановлював єдиний для всiх роботодавцiв норматив створення робочих мiсць, за винятком пiдприємств окремих галузей господарства, для яких зазначений норматив встановлювався спецiальним законом, iз Законом України “Про охорону працi” та трудовим законодавством.
В основному такi проблеми виникали при розглядi справ за участю пiдприємств вугiльної промисловостi. В одних випадках суди вважають, що норматив робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв повинен розраховуватися iз тiєї кiлькостi робочих мiсць, якi не пов’язанi iз шкiдливими умовами працi, в iнших випадках - в загальному порядку. Позицiї судiв обґрунтованi наступним.
Згiдно з частиною першою статтi 12 Закону України “Про охорону працi” пiдприємства, якi використовують працю iнвалiдiв, зобов’язанi створювати для них умови працi з урахуванням рекомендацiй медико-соцiальної експертної комiсiї та iндивiдуальних програм реабiлiтацiї, вживати додаткових заходiв безпеки працi, якi вiдповiдають специфiчним особливостям цiєї категорiї працiвникiв.
Вiдповiдно до статтi 5 Закону України “Про охорону працi” умови трудового договору не можуть мiстити положень, що суперечать законам та iншим нормативно-правовим актам з охорони працi. Не можна працiвнику пропонувати роботу, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я.
З огляду на викладене, суди вважають, що у випадку, коли специфiка пiдприємства передбачає бiльшiсть посад, пов’язаних з важкими умовами працi, де заборонена праця iнвалiдiв, то праця iнвалiдiв має використовуватись з урахуванням такої специфiки.
Тобто, встановлюючи нормативи робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв необхiдно враховувати лише ту кiлькiсть робочих мiсць на пiдприємствi, якi не пов’язанi з шкiдливими, важкими та небезпечними умовами працi, що визначаються в порядку, передбаченому Законом України “Про охорону працi” та iншим законодавством України.
Така позицiя викладена у справi за позовом Луганського обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Державного пiдприємства “Антрацит” про стягнення штрафних санкцiй за невиконання нормативу робочих мiсць для забезпечення працевлаштування iнвалiдiв у 1999, 2000 роках.
Аналогiчним чином вирiшено справу за позовом Донецького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю фiрми «Антарес» про стягнення штрафних санкцiй за невиконання нормативу робочих мiсць для забезпечення працевлаштування iнвалiдiв в 2004 роцi.
Іншим прикладом судової практики може слугувати справа за позовом Донецького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до АТЗТ “Спецбуд “Донкоксохiмбуд” про стягнення штрафних санкцiй за недотримання нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв у 2004 роцi, при вирiшеннi якої суди всiх iнстанцiй не прийняли до уваги посилання вiдповiдача на те, що згiдно специфiки дiяльностi вiдповiдача бiльшiсть посад на пiдприємствi пов’язана з важкими та небезпечними умовами працi, де заборонена праця iнвалiдiв. Робочi мiсця для iнвалiдiв не створювалися, оскiльки, на думку вiдповiдача, чинним законодавством України передбачено гарантiї соцiального захисту iнвалiдiв шляхом встановлення особливих вимог щодо органiзацiї робочого мiсця iнвалiда та покладення на пiдприємства обов’язку забезпечувати для iнвалiдiв належнi та безпечнi умови працi з урахуванням медичних показань, але без встановлення для пiдприємств жодних обмежень щодо обов’язку працевлаштування iнвалiдiв.
Так само не були взятi до уваги посилання вiдповiдача на те, що при визначеннi нормативу для працевлаштування iнвалiдiв слiд враховувати лише ту кiлькiсть робочих мiсць, якi не пов’язанi зi шкiдливими умовами працi, оскiльки зазначене не передбачено законом.
Наразi на законодавчому рiвнi iмперативно визначено єдиний для всiх роботодавцiв норматив робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв та порядок його обчислення.
Вiдповiдно до частини другої статтi 19 (в редакцiї Закону вiд 31.05.2005) норматив робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, порядок його встановлення визначається виключно цим Законом. Якщо iншими законами встановлюються нормативи робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, або порядок їх встановлення, вiдмiннi вiд зазначених у цьому Законi, застосовуються положення цього Закону.
Виходячи з вимог зазначеної норми, частина четверта статтi 15 Закону України “Про залiзничний транспорт”, частина п’ята статтi 16 Закону України "Про поштовий зв’язок", частина четверта статтi 41 Закону України “Про телекомунiкацiї”, частина восьма статтi 21 Закону України “Про електроенергетику”, якi встановлюють iншi нормативи, до спiрних правовiдносин застосуванню не пiдлягають.
Проте, на нашу думку, зазначенi змiни не вирiшили проблеми, оскiльки неузгодженiсть мiж вимогами Закону та Закону України “Про охорону працi” не вирiшена. Водночас, зазначенi вище спецiальнi закони не приведенi у вiдповiднiсть до внесених змiн, що може стати пiдставою для рiзного їх правозастосування.

3.5. Практика розгляду справ за участю вiдповiдачiв - платникiв єдиного податку
Вивчення судових справ свiдчить про вiдсутнiсть єдиної практики вирiшення спорiв про стягнення адмiнiстративно-господарських санкцiй за невиконання нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв роботодавцями - платниками єдиного податку.
Причиною такої неоднакової практики є рiзне тлумачення судами правової природи платежу, який повиннi сплачувати роботодавцi вiддiленням Фонду.
Задовольняючи позови про стягнення санкцiй, суди виходять з того, що Указ Президента України “Про спрощену систему оподаткування, облiку та звiтностi суб’єктiв малого пiдприємництва” вiд 28.06.99 №746/99 не розповсюджується на спiрнi правовiдносини, якi виникають мiж вiддiленнями Фонду та пiдприємствами, що обрали спрощену систему оподаткування, оскiльки внески до вiддiлень Фонду, визначенi пунктом 6 зазначеного Указу, якi суб’єкт малого пiдприємництва - платник єдиного податку не повинен сплачувати, не є адмiнiстративно-господарськими санкцiями, визначеними статтею 20 Закону.
Зазначене суди обґрунтовують наступним.
Статтею 92 Конституцiї України встановлено принцип прiоритету закону в регулюваннi податкових вiдносин, зокрема у встановленнi системи оподаткування, податкiв i зборiв.
Частиною сьомою статтi 1 Закону України “Про систему оподаткування” встановлено, що податки i збори (обов’язковi платежI), справляння яких не передбачено цим Законом, сплатi не пiдлягають.
Внесок до вiддiлень Фонду не вiдповiдає визначенню поняття «податку i збору (обов’язкового платежу) до бюджетiв та державних цiльових фондiв», наведений в частинi першiй статтi 2 Закону України “Про систему оподаткування” i не мiститься в перелiку податкiв та зборiв (обов’язкових платежiв), наведених в статтях 14, 15 зазначеного Закону.
Спрощена система оподаткування за своєю природою є економiчним явищем i полягає в замiнi сплати, передбачених звичайною системою оподаткування податкiв, сплатою єдиного податку.
З огляду на викладене, роботодавцi, що обрали спрощену систему оподаткування, зобов’язанi виконувати норматив робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, а в разi його невиконання сплачувати адмiнiстративно-господарськi санкцiї до вiддiлень Фонду, якщо не доведуть що ними вжито усiх належних заходiв для недопущення господарського правопорушення.
Зазначене вiдповiдає позицiї Вищого адмiнiстративного суду України, викладенiй у справi за позовом Запорiзького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю “Аудиторська фiрма “Капiтал” про стягнення суми штрафних санкцiй за нестворенi у 2003 роцi мiсця для працевлаштування iнвалiдiв.
Інша позицiя викладена у справi за позовом Харкiвського обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Інженерно-виробничого кооперативу “Енергiя”.
У зазначенiй справi Вищий адмiнiстративний суд України дiйшов висновку, що вiдповiдно до пункту 6 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, облiку та звiтностi суб’єктiв малого пiдприємництва” вiд 03.07.98 №727/98 суб’єкт малого пiдприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником, зокрема внескiв до Фонду України соцiального захисту iнвалiдiв.
Вiдповiдно до статтi 11 Закону бюджет Фонду соцiального захисту iнвалiдiв формується за рахунок коштiв державного бюджету, благодiйних внескiв, добровiльних пожертвувань та iнших надходжень.
Станом на дату видання Указу Президента України - 03.07.98 - статтею 20 Закону було передбачено, що пiдприємства (об’єднання), установи i органiзацiї (незалежно вiд форм власностi та господарювання), на яких працює iнвалiдiв менше, нiж встановлено нормативом, зобов’язанi щорiчно вiдраховувати до вiддiлень Фонду України соцiального захисту iнвалiдiв у Автономнiй Республiцi Крим, областях, мiстах Києвi та Севастополi цiльовi кошти на створення робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв, i на здiйснення заходiв щодо їх соцiально-трудової та професiйної реабiлiтацiї. Розмiр вiдрахувань визначається середньою рiчною заробiтною платою на вiдповiдному пiдприємствi (об’єднаннI), в установi i органiзацiї за кожне робоче мiсце, не зайняте iнвалiдом.
Визначення вiдрахувань у якостi штрафних санкцiй було здiйснено з моменту вступу в силу Закону в редакцiї вiд 05.07.2001.
З огляду на викладене, судам, потрiбно дослiджувати чи зi сплачених ним сум єдиного податку до Державного бюджету України перераховуються суми, у тому числi, на рахунки вiддiлення Фонду.
На нашу думку, висловлюючи таку позицiю, суди не звернули уваги на те, що вiдрахування до вiддiлень Фонду не мають характеру обов’язкових платежiв i сплачуються лише в тому разi, якщо роботодавцем не виконуються нормативи по створенню робочих мiсць, призначених для працевлаштування iнвалiдiв. Цi платежi мають характер санкцiй за нестворення робочих мiсць, а тому не належать до податкiв i зборiв (обов’язкових платежiв), справляння яких передбачене Законом України “Про систему оподаткування”. Положеннями абзацу 2 пункту 2 роздiлу II Закону України “Про внесення змiн до Закону України “Про систему оподаткування” (в редакцiї Закону вiд 04.06.97), передбачено, що дiя цього Закону не поширюється на надходження коштiв, зокрема неподаткових платежiв до Державного бюджету України (в тому числi до Фонду соцiального захисту iнвалiдiв), якi визначаються Законом України про Державний бюджет України на вiдповiдний рiк.

3.6. Деякi питання стягнення пенi за порушення термiну сплати адмiнiстративно-господарських санкцiй
Проблемною у судовiй практицi є застосування статтi 20 Закону щодо стягнення пенi за порушення термiнiв сплати адмiнiстративно-господарських санкцiй. Нарахування пенi було запроваджено Законом в редакцiї вiд 05.07.2001. Однак нi Закон, нi iншi законодавчi акти України, не визначали розмiру нарахування пенi та порядку її стягнення. У зв’язку з цим зазначену норму Закону неможливо було реалiзувати на практицi. Змiнами, внесеними Законом в редакцiї вiд 31.05.2005 зазначену норму викладено у новiй редакцiї, вiдповiдно до якої порушення термiнiв сплати штрафних санкцiй тягне за собою нарахування пенi на суму заборгованостi по сплатi штрафних санкцiй в розмiрi 120 вiдсоткiв рiчних облiкової ставки Нацiонального банку України за кожний календарний день її прострочення, включаючи день сплати.
Як показав аналiз позивачi не часто заявляють позовнi вимоги про стягнення пенi за прострочення сплати адмiнiстративно-господарських санкцiй, а тому вiдсутня достатня кiлькiсть справ для отримання правильних та об’єктивних висновкiв.
Прикладом вирiшення справи про стягнення, зокрема пенi є справа за позовом Чернiвецького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Малого приватного пiдприємства “Оазис Плюс” про стягнення штрафних санкцiй за нестворення робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв у 2004 роцi та пенi за прострочення платежу. При касацiйному переглядi справи Вищий адмiнiстративний суд України зазначив, що суди першої та апеляцiйної iнстанцiй обґрунтовано вiдмовили в стягненнi пенi, оскiльки застосування штрафних санкцiй мало мiсце за 2004 рiк, тобто до внесення змiн, якими визначено розмiр пенi.

3.7. Проблеми правозастосування частини третьої, п’ятої статтi 20 Закону
Частиною третьою статтi 20 Закону встановлено, що сплату адмiнiстративно-господарських санкцiй i пенi роботодавцi проводять вiдповiдно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженнi пiсля сплати всiх податкiв i зборiв (обов’язкових платежiв).
У разi несплати адмiнiстративно-господарських санкцiй або пенi чи неможливостi їх сплати за рiшенням господарського суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно роботодавця, в порядку, передбаченому законом (частина п’ята статтi 20 Закону).
Не дивлячись на те, що зазначена норма неодноразово зазнавала змiн, на нашу думку, її положення i на сьогоднi потребують вдосконалення. Визначаючи порядок сплати штрафних санкцiй за рахунок прибутку роботодавця або ж його майна, законодавець не встановив належний механiзм реалiзацiї зазначеної норми. Так, чинною нормою не встановлено хто i який орган визначає факт вiдсутностi прибутку у роботодавця та орган, який в примусовому порядку звертає стягнення на майно роботодавця за умови вiдсутностi у нього прибутку, при цьому без вiдповiдного рiшення.
Виходячи з вимог статтi 2 Закону України “Про виконавче провадження”, примусове виконання рiшень в Українi покладається на Державну виконавчу службу. Зазначений Закон визначає умови i порядок виконання рiшень судiв та iнших органiв (посадових осiб), що вiдповiдно до закону пiдлягають примусовому виконанню у разi невиконання їх у добровiльному порядку, зокрема порядок звернення стягнення на належне майно боржника за умови вiдсутностi грошових коштiв. Тому абсолютно зайвим є посилання у частинi п’ятiй статтi 20 Закону на замiну порядку виконання судового рiшення у випадку неможливостi його виконання у зв’язку з вiдсутнiстю прибутку.
Незважаючи на законодавчу невизначенiсть цього питання, судова практика застосування частини третьої, п’ятої статтi 20 Закону є сталою.
Застосовуючи зазначенi приписи Закону, суди вважають, що Закон не ставить в залежнiсть сплату санкцiй вiд наявностi чи вiдсутностi прибутку, а визначає лише порядок сплати штрафних санкцiй. Для прикладу можна навести справу за позовом Луганського обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до приватного пiдприємства “Луганський завод сiльськогосподарських деталей” про стягнення штрафних санкцiй за нестворенi робочi мiсця у 2003 роцi, при касацiйному переглядi якої Вищий адмiнiстративний суд України доводи вiдповiдача щодо вiдсутностi прибутку на пiдприємствi визнав безпiдставними. Така позицiя вiдповiдає позицiї Верховного Суду України, висловленiй у справi за позовом Запорiзького обласного вiддiлення Фонду соцiального захисту iнвалiдiв до Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю “Науково-виробниче товариство “Темп Лтд Ко” про стягнення штрафних санкцiй за невиконання нормативу робочих мiсць для забезпечення працевлаштування iнвалiдiв у 2003 роцi.

4. Висновки
Однiєю з вимог верховенства права, виведених Європейським судом з прав людини, є вимога про якiсть закону. Вирiшуючи справу “Круслен проти Францiї” Європейський суд зазначив, що словосполучення “згiдно iз законом” передбачає певну якiсть такого закону, вимагаючи, щоб вiн був доступним для особи, яка б могла передбачити наслiдки застосування цього закону до себе.
Одним iз напрямкiв удосконалення законодавства про соцiальну захищенiсть iнвалiдiв в Українi має бути чiтке визначення в Законi не лише розмiру штрафних санкцiй за невиконання нормативу по створенню робочих мiсць, а й пiдстав для звiльнення вiд такої вiдповiдальностi, наприклад, вiдсутнiсть iнвалiдiв в регiонi, в якому розташовано пiдприємство, ненаправлення iнвалiдiв на пiдприємство для працевлаштування; вжиття роботодавцем всiх заходiв по виконанню вимог законодавства щодо створення робочих мiсць для iнвалiдiв тощо.
Виходячи з аналiзу судової практики, для уникнення помилок, що допускаються судами при застосуваннi статей 19, 20 Закону та з метою забезпечення однакової практики, судам слiд враховувати таке.
1. У розумiннi пункту 1, пiдпункту 3 пункту 4, пункту 9 Положення про Фонд соцiального захисту iнвалiдiв, частини дев’ятої статтi 20 Закону, пункту 1 частини першої статтi 3, пункту 4 частини першої статтi 17 КАС справи за позовами суб’єктiв владних повноважень - вiддiлень Фонду до роботодавцiв, що виникають iз правовiдносин за статтями 19, 20 Закону є адмiнiстративними.
2. Вiдповiдно до статей 19, 20 Закону розрахунок кiлькостi робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв вiдповiдно до нормативу, розрахунок та сплата штрафних санкцiй здiйснюється наступного року за роком, в якому вiдбулося порушення нормативу. В зв’язку з цим зазначенi розрахунки здiйснюється на пiдставi законодавства, чинного протягом звiтного перiоду, а їх сплата та подання звiтностi здiйснюється на пiдставi законодавства, чинного на момент вчинення вiдповiдних дiй.
3. Виходячи iз завдань Фонду стосовно здiйснення контролю за виконанням пiдприємствами нормативу робочих мiсць для працевлаштування iнвалiдiв та сплатою ними адмiнiстративно-господарських санкцiй i пенi (пiдпункт 3 пункту 4 Положення про Фонд соцiального захисту iнвалiдiв), фактом вчинення правопорушення є несплата адмiнiстративно-господарських санкцiй. З огляду на викладене, судам слiд мати на увазi, що право звернення до суду виникає пiсля встановлення факту несплати адмiнiстративно-господарських санкцiй у встановлений законом строк.
З 01.01.2006 до спiрних правовiдносин у зазначенiй категорiї справ застосовуються строки звернення до суду, визначенi статтею 99 КАС з урахуванням вимог статтi 103 КАС.
Стаття 250 Господарського кодексу України стосовно строкiв застосування адмiнiстративно-господарських санкцiй застосовується до правовiдносин, якi iснували у 2003, 2004 роках.
4. Судам, вiдповiдно до статтi 71 КАС належить у кожнiй справi всебiчно перевiряти всi обставини справи. Зокрема, слiд враховувати, що працевлаштуванню iнвалiда передує створення вiдповiдачем робочих мiсць вiдповiдно до встановленого нормативу та iнформування органiв працевлаштування про наявнiсть вакантних мiсць.
Якщо вiдповiдачем вжито всi передбаченi чинним законодавством заходи по забезпеченню працевлаштування iнвалiдiв, на нього не може бути покладена вiдповiдальнiсть.
Окрiм того, суди повиннi з’ясовувати чи спрямовувалися органами працевлаштування iнвалiди до роботодавцiв та причини їх непрацевлаштування.
5. При застосуваннi Інструкцiї зi статистики чисельностi працiвникiв, зайнятих в народному господарствi України (втратила чиннiсть), Інструкцiї зi статистики кiлькостi працiвникiв (чинна з 01.01.2006) судам слiд враховувати змiну строку направлення звiтностi вiдповiдно з 1 лютого на 1 березня наступного пiсля звiтного перiоду.
6. Застосовуючи частину першу статтi 19 Закону, та вимоги зазначених Інструкцiй, судам слiд мати на увазi, що роботодавцi при розрахунку кiлькостi робочих мiсць повиннi використовувати штатну чисельнiсть працiвникiв за основним мiсцем роботи. До облiкового складу штату працiвникiв не включаються працiвники, прийнятi на роботу за сумiсництвом. Працiвник, який отримує на одному пiдприємствi двi, пiвтори ставки, тобто оформлений за сумiсництвом на тому самому пiдприємствi, де й основне мiсце роботи (внутрiшнє сумiсництво), або менше однiєї ставки, в облiковiй кiлькостi штатних працiвникiв враховується як одна фiзична особа. При цьому фактична тривалiсть роботи кожного iнвалiда на пiдприємствi впливає на показник кiлькостi працюючих у iнвалiдiв у звiтному перiодi.
7. Звернути увагу судiв на те, що Закон встановлює рiвнi умови господарської дiяльностi для всiх пiдприємств в аспектi дотримання нормативу робочих мiсць для забезпечення працевлаштування iнвалiдiв та порядок його обчислення.
8. Указ Президента України “Про спрощену систему оподаткування, облiку та звiтностi суб’єктiв малого пiдприємництва” вiд 28.06.99 №746/99 не розповсюджується на спiрнi правовiдносини, якi виникають мiж вiддiленнями Фонду та пiдприємствами, що обрали спрощену систему оподаткування.
9. При застосуваннi частини третьої, п’ятої статтi 20 Закону судам слiд враховувати, що зазначенi норми не ставлять в залежнiсть сплату санкцiй вiд наявностi чи вiдсутностi прибутку, а вказують лише на порядок їх сплати.
З метою вдосконалення законодавства i судової практики щодо застосування статей 19, 20 Закону вважаємо, що викладенi вище проблеми потребують детального i глибокого обговорення як науковцiв, так i практикiв. В зв’язку з цим пропонуємо Довiдку про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України “Про основи соцiальної захищеностi iнвалiдiв в Українi” обговорити на засiданнях судових палат, президiї Вищого адмiнiстративного суду України та направити для обговорення членам Науково-консультативної ради при Вищому адмiнiстративному судi України, Фонду соцiального захисту iнвалiдiв.

Суддя Вищого адмiнiстративного суду України Н.Фадєєва
Науковий консультант вiддiлу узагальнення судової практики Н.Богданюк

ПОГОДЖЕНО:
Начальник Управлiння законодавства та узагальнення судової практики В.Демченко
Начальник вiддiлу узагальнення судової практики О.Головенко

Додаток.Статті 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"

За матеріалами архіву бібліотеки ГО СНЮ